Розділ «Оповідання»

— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!

Я не озвався, й він спитав:

— Ти, звісно, хочеш із нею поговорити?

— Так,— відповів я.

— Я з своєю вже розмовляв,— сказав Лео.— У нас не буде дитини, і я не знаю, радіти мені з цього чи ні.

— Радій,— сказав я,— по-моєму, погано мати дітей у війну.

— Загальна мобілізація,— сказав він,— бойова готовність — ось-ось тут заколотиться, і це надовго, не скоро вже ми з тобою поїдемо прокататись на велосипедах. (Коли нам давали звільнення, ми з ним їхали велосипедами далеко, кудись у степ, іноді звертали на якесь селянське обійстя, де, бувало, господині смажили нам яєчню й товсто мастили хліб смальцем).— А ось тобі й перший воєнний анекдот,— вів далі Лео.— Мене зробили унтер-офіцером — за особливі здібності й заслуги в справі телефонного зв'язку. Отож катай у будку, і якщо за три хвилини я тебе не викличу — знімай з мене звання за нездарність.

У будці я сперся ліктем на телефонний довідник «Мюнстерське головне поштове управління», закурив сигарету й почав дивитися крізь дірку в фігурному склі на подвір'я казарми; нікого не було видно, крім дружини ротного фельдфебеля, здається, в корпусі номер чотири,— вона поливала з жовтої лійки герані; я чекав, поглядаючи на свій годинник; минула хвилина, дві, три — і я злякався, коли справді залунав дзвінок, і ще дужче злякався, коли відразу почув голос дівчини з Кельна:

— Магазин меблів «Майбах-Шуберт»...

І я сказав:

— Ох, Марі, почалася війна, війна.

А вона відказала:

— Ні.

І я знову сказав:

— Так, почалася, це правда.

Вона з півхвилини помовчала, а тоді сказала:

— Приїхати?

Але перше ніж я встиг під настрій відповісти: «Так, так, так!», у трубці загорлав, здається, досить високого рангу офіцер:

— Боєприпаси, нам негайно потрібні боєприпаси!

Дівчина сказала: