Розділ «Оповідання»

Пауль розстебнув гаманця, перелічив дрібні, розкрив кишеньку з банкнотами.

— Тут усі мої гроші для Цаллігкофена. Я дам тобі вісімнадцять марок. Дати?

— Давай,— відповів Гриф, узяв банкноти й дрібняки, запхнув усе до кишені штанів.— Я тут зачекаю,— сказав він,— аж поки почую й побачу, як ти зіб'єш рекламу пива зброярів; стріляй швидко, випусти відразу всі патрони. Як я сам усе побачу й почую, то піду собі помалу до Дрешенбрунна й сяду на найближчий поїзд. Тільки не кажи нікому, де я.

— Не скажу,— пообіцяв Пауль.

Він помчав, навсібіч підкидаючи дрібні камінчики, а коли біг підземним переходом, загорлав щосили, аби почути оглушливу луну власного голосу; вже аж біля вокзального муру, неподалік від пивнички в будинку Дренша, він пішов повільніше й дедалі стишував ходу; одного разу озирнувся, проте цвинтарної брами звідтіля не було видно, лише великий чорний хрест у центрі кладовища та білі надгробки за ним; що ближче хлопець підходив до вокзалу, то більше рядів могил поза хрестом ставало видно: два... три... п'ять... Аж ось і брама, і Гриф ще сидить на ворітниці. Пауль неквапом перейшов привокзальний майдан; серце калатало в грудях, але він знав, що не від страху, а скоріше з радості; він залюбки випустив би всі патрони в повітря, вигукуючи: «Єрусалим!»; йому було наче аж шкода великої круглої реклами «Пиво зброярів», на якій дві схрещені шаблі ніби захищали кухоль пива з піною, що бігла через вінця.

Я мушу влучити, подумав він, ще не витягши з кишені пістолета, мушу. Минувши кілька будинків, він позадкував до відчинених дверей різниці й трохи-трохи не наступив на руку якійсь жінці, що домивала викладену плитами підлогу коридора.

— Геть звідсіля, лобуряко! — визвірилася вона з напівтемряви коридора,— щезни з очей!

— Пробачте,— сказав Пауль і став біля дверей знадвору.

Змилини текли попід його ногами тротуаром у риштак.

Звідси буде найкраще, думав він, вона висить просто переді мною, кругла, як повний місяць, і я в неї влучу. Він витяг з кишені пістолета, звів курок і, перше ніж підняти зброю й націлитись, усміхнувся; він тепер не відчував бажання розтрощити щось, та вистрелити мусив: бувають хвилини, коли відступити вже не можна; якщо він тепер не вистрелить, Гриф не поїде до Любека, не побачить білих рук гарненьких робітниць і ніколи не піде з котроюсь у кіно. Господи, думав він, може ж, таки я стою не задалеко, я мушу влучити, мушу; та він уже влучив, брязкіт розбитого скла пролунав чи не гучніше від самого пострілу. Спершу з реклами вилетів круглий уламок — кухоль з пивом, тоді обидві шаблі; він бачив, як із стіни будинку маленькими курними хмарками відскакує тиньк, бачив залізний обруч, на якому трималася світна реклама, понад краєм його самотніми китицями метлялися скалки скла.

Найдужче врізався йому в мозок лемент жінки-прибиральниці, що вискочила на тротуар, тоді кинулася назад у тьмяний коридор і закричала ще пронизливіше; кричали якісь чоловіки, надбігли люди з вокзалу, щоправда, всього кілька душ; повискакувало на вулицю багато завсідників пивниці. Вгорі відчинилося вікно, й звідти на мить вистромилася голова Дренша. Проте ніхто не наважився підійти до хлопця ближче, бо в нього й досі був у руці пістолет. Підвівши очі, Пауль глянув у бік кладовища: Грифа там уже не було видно.

Минуло хтозна-скільки часу, перше ніж хтось підійшов до Пауля й забрав у нього пістолета. До тієї миті хлопець устиг чимало передумати. Батько оце вже десять хвилин гримає на весь будинок, звинувачує в усьому, матір, яка давно вже знає що я виліз на веранду до Катаріни, та й усім це вже давно відомо, і ніхто з них, поки й житиме, не зрозуміє, як я міг таке зробити і як міг зробити оте друге — стріляти в світну рекламу. Може, краще було б мені вистрелити в Дреншеве вікно. І він подумав: може б, таки піти до сповіді. Але тепер мене вже не пустять, та й пізно, восьма година, а після восьмої до сповіді не можна. Ягнятко не напилося моєї крові, подумав він. Ох, ягнятку!

Все скінчилось кількома скалками скла, але я бачив груди Катаріни. Вона повернеться, і в батька тепер нарешті з'явиться справжня причина почистити пістолета.

Він устиг навіть подумати про Грифа, що простував зараз до Дрешенбрунна через пагорби, порослі виноградниками. Згадалися йому й тенісні м'ячі, й банка з повидлом — ніби вона вже давно заросла травою.

Довкола нього, на чималій відстані, купчилася вже ціла юрма людей. Дренш, зіпершись на лікті, визирав із вікна з люлькою в зубах. Ніколи я не буду на нього схожий, подумав Пауль, ніколи в світі. У школі в Дренша з язика не сходив Тірпіц. «Щодо Тірпіца вчинено несправедливість. Історична наука ще віддасть належне Тірпіцові. Безсторонні дослідники вже працюють над тим, щоб відновити істину про Тірпіца». Тірпіц? Аякже, Тірпіц.

Іззаду, подумав він, та я й сам мав би знати, що вони підкрадуться ззаду. За мить перед тим, як поліцай схопив його, Пауль встиг відчути дух мундира: спершу війнуло бензином, яким виводять плями, тоді димом з грубки, тоді...

— Де ти живеш, шибенику? — спитав поліцай.

— Де я живу?

Пауль поглянув на нього. Він знав цього поліцая, і той напевне ж, знав його: поліцай щоразу продовжував батькове посвідчення на право мати зброю, завжди був привітний, перше ніж узяти від батька сигару, тричі відмовлявся. Та й тепер він обходився з хлопцем досить поблажливо й три мав його не дуже міцно.

— Атож, де ти живеш?