Розділ «Оповідання»

— Але ж вона вернеться?

— Ні, вже не вернеться.

Гриф знову вийшов на галявину й підбив ногою тенісні м'ячі. Два м'ячі білими клубочками нечутно сховалися в лісовому затінку.

— Іди сюди,— сказав він,— бачиш, ми занадто високо ці лилися.

Пауль повільно підійшов до нього, побачив кущ ожини, обчухраний пострілом, ялину, подовбану кулями, свіжу живицю на ній, збиту гілляку.

— Ходімо,— сказав він,— стрілятимемо в ту рекламу — «Пиво зброярів», вона ж така завбільшки, як колесо ваговоза.

— Я не вернуся до міста,— сказав Гриф,— ніколи не вернуся, поїду до Любека, в мене вже квиток у кишені. Сюди я більш не приїду.

Вони повагом простували тією ж дорогою, що нею йшли до лісу, минули шлагбаум, довгу смугу виноградників, школу. Ніде вже не було видно машин, з міста долинала музика. Хлопці повидиралися на обидві кам'яні ворітниці цвинтарної брами й, сидячи на однаковій висоті, за три метри один від одного, закурили.

— Вшановують переможців,— сказав Гриф.— Бал, на головах вінки з виноградного листя. А онде й реклама «Пиво зброярів» на Дреншевім будинку.

— У неї я влучу,— сказав Пауль,— ти не йдеш зі мною?

— Ні, я побуду тут, почекаю, поки ти її зіб'єш. А тоді піду собі помалу в Дрешенбрунн, сяду на поїзд і поїду до Любека Там купатимусь, досхочу плаватиму в солоній воді, й, може, на моє щастя, на морі здійметься шторм, високі хвилі, гори солоної води.

Вони мовчки курили, час від часу перезираючись, усміхались один одному й дослухалися до гомону міста, що все наростав.

— Копита справді аж так тупотіли? — спитав Гриф.

— Ні,— сказав Пауль,— ні, там був одненький коник, і копита в нього просто клацали... А як твої лососі?

— Я їх ніколи й не бачив.

Вони всміхнулись один одному й надовго змовкли.

— Оце зараз батько стоїть перед шафою,— озвався перегодом Пауль,— а мати стелить клейонку на стіл; ось він відімкнув шухляду, може, навіть помітив подряпину від викрутки,— вона була в мене сприснула,— та ні, він нічого не помітив, у тому кутку зараз темно; він відсуває шухляду й торопіє, бо чекові книжки й копії рахунків лежать не так, як він був їх поскладав... Він занепокоївся, гримає на матір, повикидав увесь мотлох на підлогу, перекидає все в шухляді... О, оце зараз, саме зараз...— Він поглянув на годинник на фасаді церкви: велика стрілка якраз пересунулась на «десять», а мала непорушно зупинилась перед «вісімкою».— Колись,— вів далі Пауль,— він так швидко чистив пістолета — був чемпіоном дивізії, за три хвилини встигав розібрати пістолета, почистити й знову скласти... Дома батько завжди загадував мені стояти біля нього й фіксувати час; і ніколи він не витрачав більше як три хвилини.— Хлопець кинув недокурка на дорогу й задивився на церковний годинник.— Рівно за десять хвилин до восьмої він завжди закінчував, мив руки — і о восьмій уже сидів у своїй пивниці.— Пауль скочив з ворітниці, простяг Грифові руку й спитав: — Коли ми тепер побачимося?

— Не скоро,— сказав Гриф,— проте колись же я та повернуся. У дядька я працюватиму, розчинятиму й солитиму рибу. Там дівчата завжди сміються, а ввечері ходять у кіно Може, вони не хихочуть по-дурному, а мабуть, що ні. У них руки білі-білісінькі, й самі вони гарненькі. Як я був маленький, вони завжди пхали мені до рота шоколад, але тепер я не маленький. Не можу я,— провадив він трохи тихіше, — розумієш, ну ніяк не можу повернутися до тієї кімнати. Вона ж стоятиме над душею, поки я геть-чисто все поприбираю. У тебе є гроші?

— Так, мені вже віддали мої кишенькові гроші на всі канікули. Дати тобі?

— Еге ж, дай трохи, я тобі потім надішлю.