Розділ «Оповідання»

Він опустив руку так поволі, наче вернув її до себе з далекої далечіні, й помацав дуло пістолета: цим разом воно бодай трохи нагрілося. Нігтем великого пальця Пауль висмикнув обойму, вклав нову й узяв пістолета на запобіжник.

— Ану лишень! — тихо мовив він.— Тепер твоя черга.

Він тицьнув Грифові в руку пістолета, показав, як зводити курок, відступив у затінок і, намагаючись перебороти глибоке розчарування, подумав: може ж, хоч ти влучиш, може, хоч ти. Гриф скинув руку з пістолетом догори і став повільно опускати, цілячись,— це він десь вичитав, подумав Пауль, по ньому видно, що вичитав; і стріляв Гриф з паузами: пальнув раз і замовк; м'ячі лежали, як і перед тим, нерушена стояла банка; тоді Гриф вистрелив тричі поспіль — і луна тричі озвалася в хлопців у вухах. Сірий стовбур поваленого дерева з шістьма тенісними м'ячами й банкою сливового повидла лежав перед ними химерним невразливим натюрмортом.

Тільки луна йшла в лісі та злегка тхнуло порохом; і Гриф похитавши головою, віддав пістолета Паулеві.

— Один постріл ще за мною,— сказав Пауль,— бо першого разу я вистрелив у повітря... Тоді кожному припадає вистрелити ще двічі, й один постріл залишається в запасі.

Цим разом він цілився довго, хоч добре знав, що не влучить, і справді не влучив; кволо й самотньо озвалася луна його пострілу, влетіла червоною цяткою в його свідомість, покружляла й знову вилетіла; віддаючи пістолета Грифові він був спокійний.

Гриф похитав головою:

— Дуже дрібні цілі, треба знайти більші, може, вокзальний годинник чи рекламу «Пиво зброярів».

— А де вона?

— На розі будинку навпроти вокзалу, там, де живе Дренш.

— А може б, у вікно чи в самовар у нас дома. Ми неодмінно мусимо у щось та влучити. Невже ти справді влучив із отого свого пістолета сім разів з восьми в консервну бляшанку з відстані тридцяти метрів?

— Ні,— сказав Гриф,— я й не стріляв, я взагалі досі ніколи не стріляв.

Він підійшов до поваленого дерева й підбив правою ногою тенісні м'ячі й банку з повидлом; м'ячі покотилися в траву банка з'їхала й застрягла у вогкій, не порослій зіллям лісовій землі, що залишилася в густому затінку гілля зваленого дерева. Гриф ухопив банку й хотів був торохнути нею об стовбур, але Пауль придержав його руку, забрав банку й поставив на землю.

— Облиш, будь ласка,— сказав він,— облиш, я вже не можу на неї дивитися. Нехай стоїть, нехай обросте травою, густо-густо...

І він уявив собі, як трава росте й росте, аж поки сховає банку; звірі обнюхують горбок, ціла купа грибів виростає зверху, а він приходить через кілька років до лісу гуляти й бачить: пістолет у банці зовсім заіржавів, повидло заграло й узялося пліснявою... Він узяв банку, поклав у яму край галявини й ногами нагорнув на неї м'якої землі.

— Облиш її,— сказав він тихо,— і м'ячі, нехай собі... Ми ні в що не влучили.

— Брехня,— мовив Гриф,— усе брехня.

— Авжеж, усе,— сказав Пауль, але, ставлячи пістолета на запобіжник і запихаючи в кишеню, він шепотів: — Єрусалим! Єрусалим!

— Звідки ти довідався, що вона виїжджає?

— Зустрів її матір, як ішов до тебе.