Розділ «Оповідання»

— Отож цілком можливо,— казав він,— що єфрейтор буде командиром роти або й батальйону.

Десять годин поспіль я розкладав по плащ-наметах казанки з ложками, шість годин спав, а тоді знову десять годин розкладав казанки з ложками, знов шість годин спав, і весь той час не мав ніяких звісток від Лео. У третю десятигодинку розкладання єфрейтор усюди, де слід було проставляти одиницю, почав писати двійку, а де треба було двійку, ставив одиницю. Його підмінили, перевели розкладати підкомірці, а писати посадили другого майбутнього вчителя. Мене й на третю десятигодинку залишили на казанках з ложками,— фельдфебель сказав, що я напрочуд добре опанував доручену справу.

Під час «мертвих хвилин», коли ми, посідавши на тапчанах, підживлялися хлібом з паштетом, сиром чи повидлом, уперше стали ширитись якісь дивні чутки. Розповідали, приміром, історію про одного досить відомого відставного генерала,— ніби він по телефону дістав наказ прибути на певний невеличкий острівець і там стати на чолі особливо секретної й особливо важливої частини; генерал вийняв із шафи мундир, поцілував дружину, дітей і онуків, поплескав по загривку улюбленого коня, доїхав поїздом до однієї станції на узбережжі Північного моря, а звідти, найнявши моторного човна, дістався на вказаний острівець; з дурного розуму генерал відіслав назад човна, перше ніж вирушив на пошуки згаданої військової частини; невдовзі почався приплив, і генерал,— така принаймні йшла чутка,— під дулом револьвера змусив місцевого селянина з небезпекою для життя переправити його на материк у хисткому селянському човні. Після півдня гуляв уже й інший варіант цієї історії: нібито в човні між генералом та селянином зчинилася бійка, обидва попадали за борт і потопилися. Мені ставало моторошно через те, що цю історію — та й деякі інші — слухачі сприймали і як перекази про злочинства нинішніх часів, і водночас як кумедні побрехеньки. Сам я не міг сприймати поважно похмурого прокурорського слова «диверсія», що правило в таких оповіданнях ніби за моральний камертон, але мені не було й смішно, і я не міг шкіритися разом з усіма. Скидалося на те, що навіть анекдоти у війну втрачають свій заряд комізму.

Під будь-який інший час мені здалось би кумедним оце «Ой чого я, чого», що заповнювало тепер усі мої марення, мій сон і лічені хвилини бадьорості; колись я б, мабуть, посміявся, бачачи оцей нескінченний потік осіб чоловічої статі, що йшли з картонними коробками від трамвайної зупинки до казарми, а за годину вирушали звідти під незмінні звуки «Ой чого я»; навіть промови, що їх ми слухали через десяте-п'яте, промови, в яких раз у раз лунало слово «згуртованість», під інший час здавались би мені кумедними, та все, що колись було кумедним, тепер зовсім не смішило, і я вже не міг сміятися над тим, що колись викликало регіт; не міг кепкувати навіть над фельдфебелем, і навіть над єфрейтором,— його єфрейторський кутик так і залишився скособоченим, і він часто клав на плащ-намет замість двох по три підкомірці.

Спека все не спадала, і серпень був нескінченний, і те, що тричі по шістнадцять становить сорок вісім, тобто два дні й дві ночі, я збагнув, аж як прокинувся в неділю об одинадцятій ранку і вперше, відколи перевели Лео, виглянув у вікно; майбутні вчителі, виряджені в парадні мундири, вже налагодилися вирушати до церкви й запитливо обернулися до мене від дверей, та я сказав:

— Ідіть, я зараз.

На обличчях у них було написано, що вони раді спекатись мене хоч ненадовго. Щоразу як ми йшли до меси гуртом, вони поглядали на мене так, наче збиралися ту ж мить відлучити від церкви, бо їх завжди щось у мені не влаштовувало: те, як почищені чоботи, чи як пришитий підкомірець або стягнутий пояс, чи те, як я пострижений; і обурював я їх не як солдатів однієї зі мною частини (на що, зрештою, вони об'єктивно, може, й мали право), а саме як католиків; їм було б куди легше на душі, якби я був не сказав навпростець, що належу до однієї з ними церкви; для них це було нестерпно, але вдіяти вони нічого не могли,— адже в моїй солдатській книжці у відповідній графі чорним по білому написано. «р.-к.» — «римсько-католицька».

Майбутні вчителі страшенно тішилися, що їм цієї неділі пощастило піти до церкви без мене,— я добре це бачив, дивлячись, як вони, бездоганно чисті, гордо випростані, хвацькі, йшли повз казарми до міста. Іноді мене охоплювало співчуття до них, і я дякував долі, що зласкавилась над ними, бо Лео був протестант; вони, мабуть, просто не пережили б, якби ще й Лео був католик.

Санітар і крамарчук ще спали; до стайні ми мали з'явитись аж о третій дня; я ще трохи постовбичив у вікні,— поки настав час збиратися, щоб прийти до церкви на кінець казання. Одягаючись, я знову відімкнув пенала Лео й злякався: він був порожній, лежала там тільки записка та добрячий шмат шинки. Лео замкнув пенала, певно, лише для того, щоб я одержав його записку й забрав шинку. В записці було таке. «Я вклепався — мене посилають у Польщу, — та ти ж, мабуть, чув?» Я запхнув записку до кишені, замкнув пенал і швидко одягнувся; мов прибитий, подався я до міста, увійшов до церкви, й навіть те, що майбутні вчителі озирнулись на мене й похитали головами та зразу й повідверталися до вівтаря, не змогло мене розбуркати. Мабуть, їм хотілось пересвідчитися, що я з'явився до служби божої вже після початку приношення дарів,— майбутні вчителі тоді б мали підставу поклопотатися, щоб мене таки відлучили від церкви. Та я справді прийшов до початку приношення дарів, отож вони нічого не могли зробити, та й сам я хотів по-давньому лишатися католиком. Я думав про Лео, й мені робилося страшно, думав і про дівчину з Кельна й почував себе трохи ницим, але я був непохитно певен, що в голосі її лунав відвертий заклик до шлюбу. На злість своїм товаришам по казармі я ще в церкві розстебнув комір мундира.

Після меси я вийшов надвір, став у затінку між ризницею та входом і, спершись на мур, почав дивитись, як із церкви повз мене йдуть люди. Я скинув кашкета й закурив, думаючи про те, що добре було б оце зустріти якусь дівчину, поблукати з нею вулицями, піти десь випити кави, а може, й подивитися кіно; я мав ще три години до того, як розкладати казанки на плащ-намети. Мені хотілося, щоб та дівчина була не дуже дурна й хоч трохи гарненька; думав я й про те, що мій обід у казармі тепер пропаде й що, може, треба було сказати крамарчукові, нехай би з'їв мою котлету й десерт.

Я скурив уже дві сигарети, дивлячись, як віруючі то збираються в гуртки, то знов розходяться, а коли став від недокурка другої прикурювати третю, відчув, що збоку на мене впала чиясь тінь: то був капелан, який щойно правив службу божу. Він здавався дуже привітним, був ще не старий, років десь так тридцяти, не більше, білявий і, може, трохи надміру вгодований. Він подивився спершу на мій розстебнутий комір, тоді на простоволосу голову, тоді на кашкет, якого я, скинувши, поклав на цоколь огорожі, та він звідти зсунувся додолу, на бруківку; нарешті капелан позирнув на мою сигарету й насамкінець — в обличчя, і мені здалося, ніби все, що він побачив, йому дуже не сподобалося.

— Що сталося? — запитав він трохи згодом.— У вас якісь прикрощі? — І тільки-но я у відповідь кивнув головою, він мовив: — Хочете висповідатись?

Прокляття на вашу голову, подумав я, вас тільки сповідь і цікавить, та й у ній — тільки одне.

— Ні,— відповів я,— сповідатись я не хочу.

— То що ж тоді? — спитав він.— Що обтяжує вам душу?

Пролунало це так, наче він питав про кишечник. Святий отець не міг приховати нетерплячки, раз у раз позирав на мій кашкет, і я відчував, як його дратує, що я й досі не підняв кашкета з землі. Я залюбки обернув би капеланову нетерплячку на терпіння, але ж не я його зачепив, а він мене; і я спитав, по-дурному заникуючись, чи не знає він, бува, якої хорошої дівчини, щоб можна було походити з нею по місту, випити десь кави і, може, піти увечері в кіно; нехай вона не бозна-яка красуня, аби гарненька, та й годі, і, по можливості, не з доброї родини, бо дівчата з таких родин здебільшого занадто дурні. Я можу дати йому адресу капелана з Кельна, нехай дізнається в нього, хто я і що я, при потребі зателефонує й пересвідчиться, що я з цілком пристойної католицької родини. Я балакав довго, дедалі все менше заникувався й спостерігав, як він мінився на виду: спершу обличчя в нього було поблажливе, навіть уважне, та це тільки спочатку, поки він мав мене за особливо цікавий, може, навіть унікальний взірець недоумка і я здавався йому психологічно напрочуд потішним. Правда, переходи від поблажливого виразу до майже уважного, від майже уважного до веселого були малопомітні, зате потім капелан раптово — саме як я пояснював йому, які фізичні переваги мусить мати дівчина,— спаленів від люті. Я злякався, бо мати колись мені казала, як це небезпечно, коли в тілистих людей обличчя раптово наливається кров'ю. Потім він загорлав на мене, а як на мене горлають, я тоді просто нетямлюся. Капелан кричав, що в мене, мовляв, неподобний вигляд: сорочка розхристана, чоботи нечищені, що кашкет мій валяється під ногами в бруді — так, так, у бруді! — і я, мовляв, украй розбещений — смалю сигарету за сигаретою, і чи не переплутав я часом католицького священика зі звідником. Мене це так обурило, що я вже анітрохи його не боявся, тільки страшенно лютував. Я спитав його, яке йому діло до моєї сорочки, моїх чобіт і кашкета й чи не думає він часом замінити мені мого унтер-офіцера.

— І взагалі,— закінчив я,— ви, братики, всі любите просторікувати: прийдіте, мовляв, до нас із своїми турботами, а поткнися до котрого зі своєю турботою, він на тебе так і визвіриться.

— «Ви, братики»! — повторив капелан, аж захлинаючись від злості.— Ми що — вже випили з вами по чарці й побраталися?

— Ні,— сказав я,— пити ми не пили.

Ідеї християнства, звісно, були йому не в голові.