Розділ «Оповідання»

Ніхто не озвався, навіть унтер-офіцер, і поки я спорожняв пенал і запихав увесь належний мотлох у ранець, ротний писар відчинив двері й вийшов. Я спаковувався на табуретці, аби тільки не обертатися; за спиною в мене все неначе вимерло, не чутно було навіть, як жують. Я склався дуже швидко; хліб, паштет, сир і масло я залишив у пеналі й замкнув його. Коли мені таки довелося обернутись, я побачив, що всі вже примудрилися нечутно полягати; я кинув ключа від пенала на ліжко крамарчукові й сказав:

— Забереш те, що зосталося, собі, воно твоє.

Хоч він був мені несимпатичний, але здавався найсимпатичнішим з усіх п'ятьох. Згодом я шкодував, що не пішов мовчки, та мені ж тоді не було ще й двадцяти. Я хряснув дверима, взяв у коридорі свою гвинтівку, спустився сходами наниз і, підвівши очі на годинник над дверима канцелярії, побачив, що вже майже третя. Стояла тиша й спека в цей останній понеділок серпня 1939 року. Ключа від пенала Лео я викинув десь на казарменому подвір'ї дорогою до четвертого корпусу. Там уже всі вишикувались у колону, оркестр стояв попереду, і офіцер, що мав виголосити звичне казання про «згуртованість», саме йшов через подвір'я; він скинув кашкета, втер із чола піт і знов надягнув кашкета на голову. Достоту трамвайний водій, що зводить дух на кінцевій зупинці.

Несподівано до мене підійшов ротний фельдфебель і спитав:

— Ви зі штабу полку?

Я відповів:

— Так.

Фельдфебель кивнув головою; він був змарнілий, дуже молодий і трохи безпорадний; я дивився повз нього, на щільну, невиразну в темряві солдатську масу. Поблискували тільки інструменти оркестру.

— Ви часом не телефоніст? — спитав мене ротний фельдфебель.— У нас днями загинув телефоніст.

— Атож,— відповів я швидко й з таким запалом, який його, видимо, здивував.— Практично я опанував цей фах.

— Добре,— сказав він,— виходить, ви прийшли дуже до речі. Ставайте десь у хвості колони, дорогою ми з'ясуємо деталі.

Я подався праворуч, туди, де темно-сіра людська маса ніби ледь світлішала; підійшовши ближче, я розрізнив навіть обличчя; я став у задньому ряду. Хтось гукнув:

— Праворуч — кроком руш!

І не встиг я підняти ноги, як вони вже знов завели своє «Ой чого я, чого».

Коли закінчилася війна

Уже розвиднилось, коли ми під'їхали до німецького кордону: ліворуч — широка річка, праворуч — ліс, навіть скраю помітно було, який він темний; у вагоні стало тихо, поїзд звільна посувався нашвидку підремонтованою колією повз розбиті будинки й потрощені телеграфні стовпи. Малий, що примостився коло мене, скинув і старанно протер окуляри.

— Господи,— прошепотів він,— де це ми опинилися? Ти хоч трохи уявляєш, де ми?

— Атож,— відповів я.— Річка, яку ти щойно бачив, зветься в нас Рейном, ліс праворуч від тебе — це Райхсвальд, а зараз буде Клеве.

— Ти хіба тутешній?

— Ні.