Розділ «Оповідання»

Вони звернули з дороги й подалися вздовж залізничної колії, Гриф — із прихопленою з дому банкою повидла під пахвою, Пауль — з опущеним донизу пістолетом у руці вступивши в зеленаву сутінь лісу, вони раптом подивилися один на одного.

— Ти все-таки не передумав?

— Знаєш,— сказав Пауль,— треба...— він почервонів, відвернувся.— Ти розклав м'ячі на деревині?

— Розклав,— сказав Гриф.— Вони все скочувалися додолу, та потім я знайшов у корі заглибину.

— На якій відстані один він одного?

— В долоню завширшки, так, як ти сказав...— Слухай,— мовив він тихіше й зупинився.— Я не можу вернутись додому, не можу ніяк. До тієї кімнати. Розумієш, до тієї кімнати я не можу повернутися.— Він переклав банку з повидлом у другу руку і вхопив Пауля, що мав був рушати далі, за рукав куртки.— Не можу.

— Ще б пак,— сказав Пауль,— до тієї кімнати і я не вернувся б.

— Мати змусить мене прибирати. Ні, я не зможу лазити по підлозі, витирати стіни, книжки, все чистісінько. А вона стоятиме над душею.

— Ні, ти не зможеш. Ходімо!

— Що мені робити?

— Стривай, спершу постріляємо. Гайда!

Вони пішли далі, час від часу повертаючи один до одного свої зелені в лісовому присмерку обличчя, Гриф — перелякане, Пауль — усміхнене.

— Застрель мене,— сказав Гриф,— слухай, застрель.

— Ти з глузду з'їхав,— мовив Пауль, закусив губу, звів пістолета й націлився у Грифа; той пригнувся, тихо заскімлив, і Пауль сказав: — Бач, ти трохи-трохи не зарепетував, а він, між іншим, на запобіжнику.

Коли вони вийшли на галявину, Пауль наставив ліву долоню до очей і, примружившись, глянув на тенісні м'ячі, викладені рядочком на поваленому дереві; три м'ячі були ще ніби й неторкані, білі й волохаті, мов ягнячий смушок, решта вже замурзалися об лісову землю.

— Піди,— сказав Пауль,— постав банку між третім і четвертим м'ячем.

Гриф поплентався через галявину й примостив банку за м'ячами — криво, так, що вона, здавалося, ось-ось перекинеться назад.

— М'ячі дуже густо розкладені, банка ніяк не влазить.

— Тікай звідти,— сказав Пауль,— я стріляю. Йди до мене.

Він зачекав, поки Гриф став поряд у затінку, звів пістолета, націлився, натиснув на курок і, зляканий луною першого пострілу, став несамовито бабахкати раз за разом, поки вистріляв усі патрони; гучна луна двох останніх пострілів відбилася з глибини лісу, коли хлопець давно скінчив стрілянину. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом стояла цілісінька. Зробилося тихо-тихо, тільки легкий дух пороху нагадував про постріли... А Пауль усе стояв з піднятим пістолетом у руці, наче надумав простояти так довіку. Він був блідий, у нього аж кров холонула в жилах від невдачі, у вухах гучно дзвеніла давно завмерла луна — різкий, сухий гавкіт залишився в пам'яті і озивався знов і знов. Хлопець заплющив очі, потім розплющив. М'ячі лежали, як і перед тим, навіть банка з повидлом була цілісінька.