Розділ «Оповідання»

— О, то ви ще живі? Це ваша книжка? Ви її покинули тут на столі?

Він показав книжку Мурке, і той кивнув головою:

— Так, моя.

Книжка була в зелено-сіро-цеглястій суперобкладинці й називалася «Джерела лірики Бетлі»; в ній мовилося про молодого англійського поета, який сто років тому уклав словник лондонського сленгу.

— Це прекрасна книжка,— сказав Мурке.

— Так,— погодився Гумкоке,— прекрасна, але ви ніяк не навчитеся...

Мурке запитливо глянув на нього.

— ...Ви ніяк не навчитеся, що прекрасних книжок не слід кидати на столі, коли сюди можна сподіватись Вандербурна, а сподіватись Вандербурна можна щохвилини. Він, звісно, зразу її нагледів, узяв до рук, хвилин із п'ять погортав, а що, по-вашому, з того вийде?

Мурке мовчав.

— Вийде,— вів далі Гумкоке,— дві Вандербурнові передачі по годині кожна на тему «Джерела лірики Бетлі». Цей чоловічок колись зготує передачу зі своєї ж таки бабуні, і найгірше те, що одна його бабуня доводилася бабунею мені. Будь ласка, Мурке, затямте собі: не кидайте прекрасних книжок на столі, коли сподіваєтеся Вандербурна, а я вам кажу, сподіватись його можна щохвилини. Ну, а тепер ідіть, до вечора ви вільні, гадаю, ви заробили спочинок. А це добро вже готове? Ви переслухали його вдруге?

— Усе готове,— сказав Мурке.— А переслухувати я більше не можу, просто не можу.

— «Просто не можу» — аргумент чисто дитячий,— зауважив Гумкоке.

— Якщо я сьогодні ще раз почую слово «мистецтво», я матиму напад істерії,— озвався Мурке.

— Ви вже його маєте,— сказав Гумкоке.— Зрештою, я ладен визнати, що й небезпідставно. Три години безугавного Бур-Малотке доконали б і найдужчого, а ви чоловік не з Дужих.— Він кинув книжку на стіл, підійшов до Мурке й повів далі: — Коли я був у вашому віці, мені одного разу загадали скоротити на три хвилини чотиригодинний виступ Гітлера, і я мусив переслухати його тричі, поки сподобився честі запропонувати, які саме три хвилини можна вирізати. Коли слухання почалось, я був нацистом. Після третього разу я вже нацистом не був. То були жорстокі, огидні, а проте вельми помічні ліки.

— Ви забуваєте,— тихо сказав Мурке,— що від Бур-Малотке я вилікувався до того, як почав переслухувати записи його виступів.

— Та й зух же ви! — засміявся Гумкоке.— Гаразд, ідіть. Шеф слухатиме записи ще раз о другій. Треба, щоб ми могли з вами зв'язатись, коли що.

— З другої до третьої я буду вдома,— сказав Мурке.

— Ще одне,— мовив Гумкоке, взявши зі стелажа, що стояв біля столу Мурке, невеличку жовту бляшанку з-під печива.— Що оце тут за клаптики?

Мурке почервонів.

— Це...— сказав він.— Я збираю деякі обрізки.