Розділ «Оповідання»

— Слухаю,— сказав Кроші, і зразу після цього в трубці клацнуло — шеф поклав трубку, і Кроші, зітхнувши, мовив: — О господи!

Шеф узявся до іншого листа.

В ту мить увійшов Бур-Малотке. Він міг дозволити собі входити, коли йому заманеться, й дозволяв собі таке частенько. Досі ще спітнілий, він утомлено сів на стілець проти шефа, сказавши:

— Доброго ранку, чи що.

— Доброго ранку! — мовив шеф і відклав листа.

— Будь ласка,— сказав Бур-Малотке,— вділіть мені одну хвилину.

— Бур-Малотке,— мовив шеф і зробив широкий, життєлюбний жест,— вам не потрібно просити в мене однієї хвилини! Всі мої години, всі дні — до ваших послуг!

— Та ні,— сказав Бур-Малотке,— ідеться не про звичайну, а про радіохвилину. Моя бесіда про мистецтво через відомі вам зміни стала на одну хвилину довша.

Шеф споважнів, немов сатрап, що ділить провінції.

— Сподіваюсь, після вас не політична передача? — кисло спитав він.

— Ні,— відповів Бур-Малотке,— півхвилини я забираю в дозвілля й півхвилини — в місцевого відділу.

— Хвалити бога,— сказав шеф,— дозвілля перебрало норму на сімдесят дев'ять, а місцевий відділ — на вісімдесят три секунди. Кому-кому, а Бур-Малотке я залюбки дам хвилину.

— Мені просто ніяково,— мовив Бур-Малотке.

Шеф знову зробив широкий жест, тільки вже як сатрап, що поділив провінції.

— Чим ще можу прислужитися? — спитав він.

— Я був би вам дуже вдячний,— почав Бур-Малотке,— якби ми десь при нагоді могли підправити записи всіх моїх виступів, починаючи з 1945 року. Якогось дня,— він провів рукою по чолі й сумовито поглянув на оригінал картини Брюллера, що висіла над директоровим столом,— якогось дня...— Він затнувся: таке тяжке для нащадків було те, що він мав повісти!— Якогось дня я помру,— він знову зробив паузу, щоб шеф мав змогу вдати враженого й заперечно махнути рукою,— і мені прикро думати, що, може, після моєї смерті передаватимуть мої виступи, не вільні від таких думок, яких тепер я вже не поділяю. А надто, коли зважити, що в запалі сорок п'ятого року я дав себе підбити на такі висловлювання політичного характеру, які тепер здаються мені дуже й дуже сумнівними і які я завдячую молодому запалові, що здавна притаманний моїм творам. Виправлення моїх друкованих праць уже розпочалося, я просив би дати мені змогу внести корективи й у мої радіовиступи.

Шеф не озвався, тільки легенько кашлянув, і прозорі дрібненькі краплини поту зросили йому чоло на думку, що з 1945 року Бур-Малотке щомісяця промовляв по радіо принаймні по годині. І поки Бур-Малотке провадив своє, шеф подумки швиденько підрахував: дванадцять годин помножити на десять буде сто двадцять годин балачки Бур-Малотке.

— Адже тільки плебейський розум,— вів далі Бур-Малотке,— здатен вважати педантичність за не гідну генія, ми ж із вами знаємо,— шефові підлестило оте «ми», відразу ввівши його поміж духовну еліту,— що справжні, великі генії були педанти. Гіммельсгайм звелів одного разу передрукувати власним коштом усього свого «Зелона», бо три чи чотири фрази в книжці не відповідали більш його переконанням. Думка, що по радіо передаватимуть мої виступи з такими міркуваннями, яких я вже не поділяв наприкінці життя,— така думка нестерпна для мене. То що ви мені порадите?

Краплини поту на чолі в шефа побільшали.

— Треба було б,— тихо сказав він,— зробити докладний реєстр ваших виступів і перевірити в архіві, чи всі стрічки збереглися.