Розділ «Оповідання»

Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.

— Далі,— квапив він,— далі!

— Родовий,— сказав Мурке.

Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:

«Любе радіо! У тебе, мабуть, немає прихильнішої слухачки, ніж я. Сама я стара жінка, бабуся, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня вже тридцять років і ніколи не боялася тебе перехвалити. Може, ти ще пам'ятаєш мій лист про твою передачу „Сім душ корови Кавейди“. То була чудова передача. Але тепер я на тебе сердита! Зневага, яку виявляє наше радіо щодо душі собаки, кінець кінцем, просто обурює. І це ти називаєш гуманністю? У Гітлера, звісно, були свої вади,— коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та в одному Гітлерові не відмовиш: він любив собак і завжди про них дбав. Коли ж нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як „Наче кішка з собакою“ ділові не зарадиш, це образа для кожної собаки. Якби мій Лоенгрінчик умів розмовляти, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідолашний, гавкав, просто вмерти можна з сорому! Я сплачую дві марки щомісяця нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі запитання: коли, кінець кінцем, душа собаки займе гідне місце в нашому радіомовленні?

Прихильна, хоч і дуже на тебе сердита, твоя Ядвіга Герхен, хатня господиня.

Р. S. Коли ж ніхто з тих циніків, що в тебе працюють, незугарен, як годиться, вшанувати душу собаки, то, може, тобі стане в пригоді оця скромна праця, що я додаю. Гонорару мені не потрібно, можеш надіслати його товариству захисту тварин.

Додаток —35 рукописів.

Твоя Я. Г.»

Шеф зітхнув, пошукав на столі рукописів, але секретарка, видно, вже їх прибрала. Він набив люльку, закурив, облизав свої життєлюбні вуста й, піднявши телефонну трубку, попросив з'єднати себе з Кроші. Кроші займав малесеньку студію з малесеньким, хоч і вишуканим, письмовим столиком, нагорі, у відділі культури, й вів рубрику, манісіньку, як його столик,— «Тварина й цивілізація».

— Кроші,— сказав шеф, почувши в трубці сумирний голос підлеглого,— коли ми востаннє давали щось про собак?

— Про собак? — повторив Кроші.— Здається, зовсім не давали, пане директоре. Принаймні, відколи я тут працюю.

— А скільки ви вже в нас працюєте, Кроші?

І Кроші, сидячи нагорі в своїй кімнатці, затремтів, бо голос у шефа раптом став солодкий, а він знав, що коли голос у шефа стає солодкий, доброго сподіватись годі.

— Десять років, пане директоре,— сказав Кроші.

— Неподобство,— мовив шеф,— що ви не спромоглись на жодну передачу про собак. Кінець кінцем, рубрику ведете ви. Як зветься ваша остання передача?

— Моя остання передача...— Кроші затнувся.

— Не треба повторювати моїх слів,— проказав шеф,— ми не в армії.

— «Сови на руїнах»,— нерішуче сказав Кроші.

— У найближчі три тижні,— мовив шеф,— я хотів би послухати передачу про душу собаки.