Розділ «Оповідання»

— Кумедна штука,— сказав він,— у нас на радіо можна спіткати отакий несмак. Це я зірвав у себе з дверей.

Технік узяв папірця, глянув на нього й мовив:

— Справді кумедна штука.— І прочитав із папірця вголос: «Я молилася за тебе в церкві Санкт-Якобі».

Як у поганих романах

Переклала Євгенія Горева

Ми запросили на вечерю Цумпенів — приємне подружжя, з яким я познайомився завдяки своєму тестеві; відколи ми з його дочкою в шлюбі, він дбає, щоб я мав знайомства з людьми, котрі можуть мені прислужитися в ділових справах. А Цумпен — саме з таких людей; він — голова комісії, що роздає замовлення на побудову великих селищ; я ж через одруження став членом фірми, що копає ями на підвалини.

Я цілий вечір нервувався, але дружина моя, Берта, заспокоювала мене:

— Саме вже те, що Цумпен до нас прийде, чогось важить,— казала вона.— Аби тільки ти обережно звернув розмову на замовлення. Ти ж знаєш, завтра оголошують наслідки конкурсу.

Отож я прилаштувався біля дверей за портьєрою й став чекати на Цумпенів. Я курив, гасив недокурки ногою й запихав під килимок. Трохи згодом я став біля вікна у ванній і задумався над тим, чого Цумпен прийняв наші запросини: вечеря в нашому товаристві була для нього не бозна-якою радістю, а думка про те, що завтра визначають переможця великого конкурсу, в якому я беру участь, здавалося б, мала отруювати йому цю зустріч, так само, як мені.

Думав я й про замовлення. Воно було велике, я на ньому заробив би двадцять тисяч марок, а гроші мені б таки дуже не завадили.

Берта сама добрала мені одяг: темний піджак, трохи ясніші штани й нейтрального кольору краватка. Знатися на цьому її навчили в родині, а крім того — в пансіоні при монастирі. Там Берту навчили й приймати гостей: вона чудово знає, коли досить буде коньяку, а коли — вермуту, як різноманітнити десерт; приємно мати дружину, що розуміється на таких речах.

Проте й Берта була неспокійна. Кладучи руки мені на плечі, вона доторкнулася до шиї, і я відчув, що пальці в неї вогкі й холодні.

— Все буде гаразд,— сказала вона,— ти дістанеш замовлення.

— Господи,— сказав я,— адже це двадцять тисяч марок заробітку, а ти ж знаєш, як би вони нам знадобилися.

— Не годиться згадувати ймення боже, мовлячи про гроші,— тихо сказала Берта.

Темного кольору машина зупинилась біля нашого будинку, марка була мені незнайома, я чомусь вирішив, що італійська.

— Не квапся,— прошепотіла Берта,— зачекай, поки вони подзвонять, дай їм дві-три секунди постояти, аж тоді повільно піди до дверей і відчини.

Я дивився, як Цумпени йдуть нагору сходами: він — стрункий, високий, із сивими скронями, таких років тридцять тому називали «ловеласами»; пані Цумпен — кощава, темноволоса, з тих жінок, що завжди нагадують мені цитрини. З виразу Цумпенового обличчя я міг бачити, що сьогоднішня гостина страшенно для нього нудна.

Аж ось залунав дзвоник, я зачекав секунду, ще секунду, повагом рушив до дверей і відчинив.

— О,— сказав я,— так приємно, що ви до нас завітали!