Розділ «Оповідання»

Мурке надпив трохи соку, погасив сигарету об дно попільнички й з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке й уклеювати в його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме в себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову гору, про шефову любов до життя й про Бур-Малотке,— і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався.

Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику кратку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку «Цілуй мої вуста, мої вуста», на яку саме була мода, але, вгледівши Мурке, раптово замовк.

— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш теревені Бур-Малотке.

— Об одинадцятій знов почнемо,— сказав Мурке.

— Було, кухоль пива,— гримнув Швендлінг, повернувшись до прилавка.— Півлітровий! — І знову звернувся до Мурке: — Ну, за цей подвиг ти заслуговуєш додаткової відпустки. Можна собі уявити, який то жах. Старий казав мені, в чому справа.

Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:

— Ти чув новину про Муквіца?

Мурке спершу неуважно похитав головою, але потім спитав із чемності:

— А що?

Була принесла пиво, Швендлінг сьорбнув із кухля, трохи помовчав, набиваючи собі ціну, а тоді повільно сказав:

— Муквіц робить репортаж про тайгу.

Мурке засміявся.

— А Фен що? — спитав він.

— Той,— відказав Швендлінг,— робить репортаж про тундру.

— А Вегухт?

— Вегухт робить репортаж про мене, а тоді я зроблю про нього,— як то кажуть, відобрази мене — відображу тебе...

Один із позаштатних працівників зненацька зірвався на ноги й загукав на весь буфет:

— Мистецтво! Мистецтво — ось у чому вся сила!

Мурке пригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих окопів. Він ще сьорбнув яблучного соку й раптом здригнувся, бо з гучномовця, несподівано почулося:

— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!