Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Минуло всього півгодини. Друкарські машини перестали гупати, але з кабана й далі капала кров.

2

Для портьє це вже стало обрядом, майже таким, як церковна служба, ввійшло йому в плоть і кров: щоранку рівно о пів на десяту здіймати з дошки ключа й відчувати легенький дотик сухої, плеканої руки, яка брала його. Портьє кидав погляд на суворе бліде обличчя з червоним шрамом на переніссі, а тоді задумливо, з легенькою усмішкою, яку могла помітити хіба лише його дружина, дивився вслід Фемелеві, що, не звертаючи уваги на ліфтера, який помахом руки запрошував його до ліфта, підіймався сходами до більярдної, ледь постукуючи ключем по мідяних прутах поруччя: п'ять, шість, сім лунких звуків, наче на ксилофоні, який має тільки одну ноту а через півхвилини з'являвся Гуго, старший бой, питав:

— Як завжди?

Портьє кивав головою, знаючи, що Гуго піде в ресторан, візьме подвійну порцію коньяку та карафку води й до одинадцятої зникне в більярдній нагорі.

Портьє відчував якусь біду за цією звичкою грати в більярд від пів на десяту до одинадцятої, завжди в товаристві того самого боя, біду або порок. Від пороку був рятунок — дотримання таємниці, яке мало свою ціну, свій тариф; дотримання таємниці й ціна залежали одне від одного, як абсциса й ордината, той, хто брав тут номер, купував суворе дотримання таємниці: очі, що дивилися, але нічого не бачили, вуха, що слухали, але нічого не чули. А від біди не було рятунку: не міг же він показати на двері кожному потенційному самогубцеві, бо вони всі були потенційні самогубці; самогубця міг з'явитися засмаглий, схожий на кіноактора, взяти, сміючись, ключа від номера в портьє і, тільки-но склавши валізи й відпустивши боя, витягти з кишені плаща пістолет, заздалегідь знятий із запобіжника, й пустити собі кулю в голову. Або це могла бути жінка, що ніби вийшла з того світу, золотозуба, золотокоса, в золотих черевичках, з усмішкою, ніби в кістяка. Не люди, а привиди, що гасали по світі в пошуках насолод, вони замовляли сніданок у номер на пів на одинадцяту, вішали на дужку дверей картку «Прошу не турбувати», забарикадовували валізами двері зсередини й ковтали капсулу з отрутою, і задовго до того, як у наполоханих покоївок падали з рук таці зі сніданком, гості в готелі пошепки казали одне одному: «В дванадцятому номері лежить небіжчик», казали ще вночі, коли ті, хто засиджувався в барі, скрадалися до своїх номерів — їх лякала тиша за дверима дванадцятого номера, були такі, що вміли відрізнити тишу сну від тиші смерті. Портьє відчував біду, коли бачив, як Гуго за двадцять дев'ять хвилин до десятої підіймався в більярдну з подвійним коньяком та з карафкою води.

У цей час йому було важко обходитися без боя, над стойкою перед ним метляло повно рук, які вимагали рахунку, брали проспекти, і він тоді ловив себе на тому, що в ці хвилини, як тільки минало пів на десяту, ставав неввічливий, ось тепер — неввічливий до вчительки, восьмої чи дев'ятої за сьогодні, що питала, як пройти до давньоримських дитячих гробниць. Обличчя в неї обвітрене, видно, що приїхала з села, та й прибутки не такі, щоб зупинятися в готелі «Принц Генріх», знати по рукавичках і плащі, і він питав себе, як вона вплуталася в зграю цих галасливих сорок, з яких жодна не вважала за потрібне поцікавитись, скільки тут коштує номер. Чи, може, ця вчителька, що тепер збентежено мне рукавички, саме і вчинить чудо, за яке Йохен визначив премію в десять марок: «Плачу десять марок тому, хто мені назве німця, який спитає на що-небудь ціну»? Ні, на цій учительці він також не заробить премії. Портьє присилував себе бути ввічливим і люб'язно пояснив їй, як пройти до давньоримських дитячих гробниць.

Більшість вимагало якраз цього боя, що півтори години сидітиме в більярдній, всі хотіли, щоб саме він відніс їхні валізи у вестибюль, до автобуса авіакомпанії, до таксі або на вокзал. Невдоволені всім добродії, які знічев'я тинялися по цілому світі й тепер чекали у вестибюлі на рахунки, розмовляючи про те, коли відлітають і прилітають літаки, хотіли, щоб Гуго подавав їм кригу до віскі й запалював сигарети, що звисали неприкурені в них з губів,— перевіряли, чи він добре вимуштруваний; вони тільки Гуго, а не комусь іншому, хотіли подякувати млявим помахом руки, тільки в присутності Гуго їхні обличчя здригалися від потаємної судоми, на тих обличчях проступало нетерпіння, добродії не могли вже дочекатися, коли зможуть перенести свій поганий настрій в інші, далекі частини світу, вони були готові вирушити в дорогу, Щоб десь в іранському чи у верхньобаварському готелі вивчати перед дзеркалом, наскільки задубіла їхня шкіра. Жінки верескливими голосами вимагали принести їм забуті речі: «Гуго, принеси перстень», «Гуго, принеси рукавички», «Гуго принеси помаду», і всі чекали, що Гуго кинеться до ліфта, нечутно підійметься нагору й почне шукати в номері дев'ятнадцятому, у тридцять другому, в сорок шостому перстень, рукавички й губну помаду. Та ще стара Муш з'явилася зі своїм дзявкалом, яке саме нахлебталося молока, нажерлося меду й знехтувало яєшню, і Гуго мав його вивести гуляти, щоб воно десь біля ятки, біля машини на стоянці чи біля трамвая на зупинці задовольнило свою собачу потребу й відсвіжило свій притуплений нюх,— звичайно ж, тільки Гуго міг зрозуміти собачу душу. І стара Блезік, яка щороку приїздила сюди на місяць, щоб побачитися з дітьми та з дедалі більшою громадою онуків, тільки-но зайшовши до готелю, відразу спитала про Гуго:

— Він і досі працює у вас, той хлопчик, схожий на церковного служку, такий худенький і блідий, рудуватий, з такими завжди поважними очима?

Гуго повинен був під час сніданку, поки стара їла мед, пила молоко й не нехтувала яєшню, читати їй місцеву газету. Вона щоразу зводила догори очі, коли чула знайомі їй з дитинства назви вулиць: «Нещасний випадок на Еренфельдгюртелі», «Грабунок на Фрізенштрасе».

— Коли я каталася там на роликах, у мене були отакі завдовжки коси, аж доти, синку.

Стара була тендітна, але витривала — чи не задля Гуго вона перелетіла через величезний океан?

— Що? — спитала вона розчаровано,— Гуго звільниться аж об одинадцятій?

Водій автобуса стояв біля входу в готель і махав рукою, підганяючи тих, кого мав везти в аеропорт, а в касі ще тільки підраховували вартість непростих сніданків; у вестибюлі сидів чоловік, що замовляв яєшню з половини яйця і тепер обурено повертав рахунок, де йому порахували ціле яйце, ще дужче обурила його пропозиція адміністратора зовсім викреслити з рахунку яєшню, він вимагає новий рахунок, де була б записана яєшня з половини яйця.

— Я наполягаю на цьому.

Мабуть, він їздив по світі тільки для того, щоб потім можна було показувати рахунки, в які була б записана яєшня з половини яйця.

— Так,— сказав портьє,— перша вулиця ліворуч, друга праворуч, тоді знов третя ліворуч, а там ви вже побачите, шановна пані, табличку з написом: «До давньоримських дитячих гробниць».

Нарешті водієві автобуса пощастило зібрати своїх пасажирів, нарешті всім учителькам показано дорогу до давньоримських дитячих гробниць і всіх ситих дзявкал виведено для задоволення їхніх собачих потреб. Але добродій в одинадцятому номері й досі ще спав, спав уже шістнадцять годин, вивісивши на дверях картку: «Прошу не турбувати». Біда, що могла статися в одинадцятому номері або в більярдній, звичний обряд, що відбувався якраз під час ідіотського гармидеру, пов'язаного з від'їздом гостей: знімаєш з дошки ключа, відчуваєш дотик сухої руки, кидаєш погляд на бліде обличчя, на червоний шрам на переніссі, чуєш запитання Гуго: «Як завжди?», киваєш головою — більярд від пів на десяту до одинадцятої. Але поки що внутрішня служба інформації готелю не змогла виявити нічого тривожного чи аморального: Фемель справді від пів на десяту до одинадцятої грав у більярд, грав сам, пригублюючи свій коньяк і запиваючи його водою, курив, слухав розповідь Гуго про його дитинство, сам розповідав Гуго про своє дитинство, навіть не обурювався, коли якась покоївка, ідучи до вантажного ліфта, зупинялась біля відчинених дверей і дивилася на нього, тільки всміхався, не припиняючи гри. Ні, ні, він цілком безпечний.

Йохен, накульгуючи, вийшов з ліфта. Він тримав перед собою листа й похитував головою. Йохен жив на піддашші, під самим голубником, біля своїх крилатих друзів, що приносили йому звістки з Парижа й Рима, Варшави й Копенгагена. Ліврея в Йохена була незвичайна — щось середнє між мундиром кронпринца й унтер-офіцера. Важко було визначити, яке становище він посідав у готелі: щось від правої руки щось від «сірого кардинала», повірник усіх і кожного, що геть про все знав, не портьє й не офіціант, не адміністратор і не служник, він, проте, вмів геть усе, навіть розумівся на куховарстві, йому належав крилатий вислів, який завжди наводили, коли виникали сумніви щодо морального обличчя якогось гостя: «Яка б нам була користь із того, що ми вміємо дотримувати таємниці, якби всі були високоморальні? Навіщо нам уміти дотримувати таємниці, коли вже нема чого дотримувати?» А ще Йохен був ніби сповідником, ніби особистим секретарем, а ще ніби звідником; глузливо посміхаючись, він розпечатав покорченими від ревматизму пальцями листа.

— Ти міг би заощадити десять марок, я б тобі розповів У тисячу разів більше, ніж цей нікчемний дурисвіт, та ще й безкоштовно. «Довідкове бюро „Аргус“. До цього додаємо замовлену вами довідку про доктора Роберта Фемеля, архітектора, що мешкає на Модестгасе, 8. Доктору Фемелеві сорок два роки, він удівець, має двоє дітей. Син: двадцять два роки, архітектор, живе окремо. Дочка: дев'ятнадцять років, учениця. Доктор Ф. досить заможний. По матері родич Кільбів. Нічого поганого про нього не вдалось дізнатися».— Йохен захихотів.— «Нічого поганого не вдалось дізнатися»! Наче про молодого Фемеля коли-небудь можна було дізнатися щось погане, наче він узагалі робив щось погане. Це один із небагатьох людей, за яких я будь-коли поклав би руку у вогонь, чуєш, цю стару, продажну, покорчену від ревматизму руку. З ним ти можеш спокійно лишити хлопця самого, він не з тих, а якби навіть був із тих, то чого б йому не дозволити того, що дозволяють збоченим міністрам? Але він не з тих, він уже в двадцять років мав дитину від дочки одного нашого колеги. Може, пам'ятаєш його, він рік працював тут у нас, його прізвище було Шрелла. Не пам'ятаєш? Мабуть, тебе ще тут не було. Скажу тобі тільки одне: хай собі молодий Фемель спокійно грає в більярд. Гарна родина. Справді гарна. Порода. Я знав ще його бабу, діда, матір і дядьків, вони вже п'ятдесят років тому грали тут у більярд. Кільби — ти, мабуть, не знаєш цього — вже триста років живуть на Модестгасе, вірніше, жили. Бо з них нікого не лишилося. Його мати здуріла, в неї загинуло двоє братів і померло троє дітей. Вона цього не змогла витримати. Гарна була жінка. Є такі тихі, знаєш, ото вона була з них. Не з'їдала ані на крихту більше, ніж розподіляли на картки. Ні зернини, і дітям не давала. Божевільна. Роздавала все, що отримувала додатково, а отримувала вона багато: в них були ще хутори, та й абат монастиря Святого Антонія в долині Кіси посилав їй діжечки масла, глечики меду й хліб, але вона й сама не їла нічого з того і дітям не давала, їм доводилося їсти хліб із тирси, намащений підфарбованим повидлом, бо мати все роздавала, навіть золоті монети, я сам бачив шістнадцятого чи сімнадцятого року, як вона виходила з дому з хлібом і з глечиком меду в руках. Мед тисяча дев'ятсот сімнадцятого року! Ти можеш собі таке уявити? Та де там, ви не пам'ятаєте тих часів, не можете собі уявити, що це означає: мед тисяча дев'ятсот сімнадцятого і взимку сорок першого — сорок другого років. А як вона бігла на товарну станцію й вимагала, щоб її вивезли разом з євреями! Божевільна. Її запроторили в лікарню для психічнохворих, але я не вірю, що вона справді божевільна. Таких жінок можна побачити тільки в музеї на старовинних картинах. Задля її сина я дам себе четвертувати, і якщо його не будуть якнайввічливіше обслуговувати, я зчиню в цій халабуді бучу, і хай хоч і ціла сотня старих мавп питає про хлопця, коли він хоче тримати його біля себе, то й триматиме. Довідкове бюро «Аргус»! Платити цим ідіотам десять марок! Ти ще, може, скажеш, що не знаєш його батька, старого Фемеля, га? Вітаю тебе, ти його знаєш, і тобі ніколи й на думку не спадало, що він може бути батьком того чоловіка, що грає нагорі в більярд. Ну, та й не диво, старого Фемеля кожна дитина знає. Він приїхав сюди в перелицьованому костюмі свого дядька з кількома золотими в кишені — і вже тоді грав у більярд тут, у готелі «Принц Генріх», коли ти ще не знав, що таке готель. Які з вас портьє! Дай йому спокій. Він не зробить ніякої дурниці, не заподіє шкоди, хіба що тихо збожеволіє. Він був найкращим гравцем у бейсбол і найкращим бігуном на сто метрів за всю історію нашого міста. Вдачу мав уперту й тверду, коли треба було, завжди домагався свого, як щось задумував. І не міг стерпіти несправедливості, а як хтось не може стерпіти несправедливості, то швидко вплутається в політику. От він і вплутався в неї вже в дев'ятнадцять років. Вони б його вколошкали або посадили на двадцять років до в'язниці, якби він не втік. Так, чого ти вилупив на мене очі, він утік і три або й чотири роки сидів за кордоном,— не знаю добре, що саме там було, так і не довідався, знаю тільки, що до того був причетний старий Шрелла, а також його дочка, з якою він потім мав дитину, а коли він вернувся, його вже не зачепили, він став солдатом саперних військ, як тепер бачу його в мундирі з чорними кантами, він у ньому приїздив у відпустку. Чого ти дивишся на мене так, наче ніколи не бачив? Чи він був комуністом? Не знаю, але якби й був, то що? Кожна порядна людина колись була комуністом. Ну, біжи снідати. З цими старими сороками я сам упораюсь.