Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

— У готелі «Принц Генріх».

Тоді він знову щось промурмотів — шкільний товариш, нагальна, невідкладна справа, армія, озброєння,— а коли пішов, у конторі ще довго стояв запах сигари, навіть через годину батько Фемеля ще вчув його і почав схвильовано принюхуватися.

— Боже мій, боже, оце то тютюнець! Ну й тютюнець! — Старий, принюхуючись, пройшовся вздовж стін, провів носом над самим письмовим столом, надяг капелюха, вийшов і через кілька хвилин повернувся з завідувачем крамниці, де він уже п'ятдесят років купував сигари. Хвилину вони, принюхуючись, постояли в дверях, а тоді забігали по кабінеті, наче собаки, що шукають слід. Завідувач навіть заліз під стіл, де, мабуть, залишилася ще ціла хмарка диму. Тоді підвівся, обтрусив руки, переможно всміхнувся і сказав:

— Так, пане таємний раднику, це була «Партагас емінентес».

— І ви можете дістати мені таку сигару?

— Звичайно, вони є в моїх запасах.

— Але начувайтеся, коли запах буде не такий, як тут.

Завідувач ще раз принюхався і сказав:

— «Партагас емінентес», голову даю на відруб, пане таємний раднику. Чотири марки за штуку. Скільки вам?

— Одну, любий Кольбе, одну. Чотири марки заробляв за тиждень мій дід, а я, як ви знаєте, людина сентиментальна й шаную небіжчиків. Боже мій, цей тютюн забив двадцять тисяч сигарет, які тут викурив мій син.

Вона сприйняла як велику честь для себе те, що старий закурив свою сигарету в її присутності. Він сидів, відхилившись на подушечку, яку вона підклала йому під спину, у кріслі свого сина, надто великому для нього, а вона слухала його і робила далі своє діло, найневинніше з усіх,— наліплювала марки. Повільно проводила по мокрій губці зворотним боком зеленого, червоного або синього Гойса і старанно наліплювала його у верхньому правому кутку конвертів, що мали піти в Шільгенауель, у Глюдум і Блесенфельд. Пильно наліплювала марки, поки старий віддавався насолоді, якої, здавалося, марно шукав цілих п'ятдесят років.

— Боже мій,— сказав він,— нарешті я дізнався, що таке сигара, голубко. Але як довго мені довелося чекати на це, аж до свого вісімдесятиріччя... Ну чого ви так розхвилювалися, чого? Звичайно, мені сьогодні минає вісімдесят... То це не ви з доручення мого сина замовили для мене квітки? Добре, дякую, побалакаємо потім про мій день народження, згодні? Ласкаво прошу вас прийти на моє свято сьогодні ввечері до кав'ярні «Кронер»... Але скажіть мені, люба Леоноро, чому за п'ятдесят років, а точніше за п'ятдесят один рік, відколи я купую в цій крамниці сигари, мені жодного разу не запропонували такої марки? Хіба я скнара? Я ніколи не був скнарою, ви знаєте. Замолоду я курив десяти пфенігові сигари, коли почав заробляти трохи більше — двадцятипфенігові, а потім кілька десятиріч — шістдесятипфенігові. Скажіть мені, голубко, що це за люди, які вештаються по вулиці, заходять до контори, знов виходять, тримаючи в роті таку штукенцію за чотири марки, наче то якась нікчемна цигарка за десять пфенігів? Що це за люди, які між сніданком і обідом прокурюють утричі більше, ніж мій дід заробляв за тиждень, і залишають після себе такий запах, що в мене, старого, очі лізуть на лоба і я, мов пес, обнюхую в синовому кабінеті всі стіни? Що? Робертів шкільний товариш? Помічник міністра, чи секретар, чи заступник, чи, може, сам міністр? Я мав би знати його. Армія? Озброєння?

Раптом очі його заблищали, ніби з них спала поволока: старий поринув у спогади про перше, третє або шосте десятиріччя свого життя, ховав когось із своїх дітей. Кого? Йоганну чи Генріха? На чию білу труну він кидав грудки землі й сипав квітки? По кому були ті сльози, що набігли йому на очі: по Йоганні, яку він ховав 1909 року, по Генріхові, біля могили якого він стояв 1917 року, чи по Отто, повідомлення про смерть якого він дістав 1942 року? Чи він плакав біля брами божевільні, за якою зникла його дружина? Сигара танула, обертаючись у легенькі кільця диму, а в очах у старого знов стояли сльози — по сестрі Шарлотті, яку він ховав 1894 року, для якої ощадив золотий за золотим, щоб підлікувати її; мотузки зашурхотіли, опустилися вниз, і хор школярів заспівав: «Вежі, куди ластівки полетіли?» Тоненькі дитячі голоси забриніли в цій бездоганно обставленій конторі, і старечий голос почав вторувати їм через півсторіччя. Тільки той жовтневий ранок 1894 року був реальністю: імла над Рейном, пасма туману, які, то ледь підіймаючись, то знов опускаючись, стелилися над ланом буряків, на вербах крякали ворони, наче тріскачки на карнавалі, а Леонора й далі проводила червоним Гойсом по мокрій губці. За тридцять років до її народження хор сільських дітей співав: «Вежі, куди ластівки полетіли?» Вона провела по губці зеленим Гойсом. Увага, адже листи до Гохбрета йдуть за місцевим тарифом.

Коли старого опадали спогади, він ставав наче сліпий. Вона залюбки збігала б до квіткової крамниці й купила б йому гарний букет, але боялася лишити його самого. Старий простяг руки, і вона обережно підсунула ближче до нього попільничку. Він узяв сигару, засунув її в рот, глянув на Леонору й тихо сказав:

— Не думайте, голубко, що я божевільний.

Старий подобався їй, він постійно приходив у контору й забирав її до себе, на другий бік вулиці, в «майстерню своєї молодості» над друкарнею, де він мешкав і де вона мала після обіду, коли в неї був вільний час, упорядковувати його недбало ведені канцелярські книги. Там зберігалися папери, які перевіряли податкові інспектори, чиї стандартні могили позаростали травою ще до того, як вона навчилась писати: англійські активи у фунтах, капіталовкладення в доларах, акції плантацій у Сальвадорі. Вона порпалась там у припалих порохом фінансових звітах, вичитувала писані від руки витяги з банківських рахунків, хтозна-коли ліквідованих, читала заповіти, де він відписував майно дітям, яких пережив на сорок років. «І хай право користування моїми хуторами Штелінгерова Печера і Герлінгерове Сідло лишиться виключно за моїм сином Генріхом, бо я добачаю в його натурі той спокій і навіть радісний подив у ставленні до всього, що росте, які, на мій погляд, повинні бути властиві рільникові...»

— Тут,— сказав старий, вимахуючи сигарою,— на цьому місці я диктував увечері своєму тестеві заповіт, бо вранці мав іти в армію. Хлопець уже спав нагорі, а вранці він провів мене на вокзал і поцілував у щоку... невинний поцілунок семирічної дитини... Але ніхто, Леоноро, ніхто жодного разу не прийняв мого дарунку, всі вони повернулися до мене: хутори і банкові рахунки, ренти і прибутки від будинків. Мені не судилося дарувати, тільки моїй дружині судилося, її дарунки приймали... І коли я вночі лежав поряд із нею, то часто чув, як вона мурмотіла: «нащонащонащо», довго, цілими годинами, наче десь лагідно жебонів струмок.

Старий знов заплакав. Тепер він був у мундирі капітана саперних військ, таємний радник Генріх Фемель приїхав у позачергову відпустку, щоб поховати свого семирічного сина Генріха. Білу труну поставили в родинний склеп Кільбів: темний вологий мур і яскраві, мов сонячні промені, золоті цифри, дата смерті, «1917». Роберт, одягнений у чорний оксамитовий костюмчик, чекав на них у кареті...

Леонора опустила на стіл марку, не зважилась наліпити її на лист до Шріта. Запряжені в карету коні нетерпляче форкали біля брами кладовища. Дворічному Робертові Фемелю дозволили потримати віжки — шкіряні, потріскані по краях. А свіжа позолота на цифрі «1917» сяяла яскравіше, ніж сонце.

— Що він робить, Леоноро, що робить мій син, єдиний, який у мене лишився? Що він робить уранці від пів на десяту до одинадцятої в готелі «Принц Генріх»? Тоді, біля брами, він дивився, як коням чіпляли до морд мішки з вівсом... Що він там робить? Скажіть мені, Леоноро!