Розділ «Більярд о пів на десяту Переклав Євген Попович»

Таке траплялося рідко, вона сама знаходила ті помилки які вряди-годи робила. В кожному разі, «будь ласка» він ніколи не забував сказати. Коли вона кудись відпрошувалася, він відпускав її на кілька годин або й на кілька днів, а як померла її мати, сказав:

— Ну, то зачинимо контору на чотири дні... чи, може хочете на тиждень?

Але їй не треба було тижня, навіть чотирьох днів, тільки три, та й ті здалися їй у спорожнілому помешканні надто довгими. На панахиду й на похорон він, звичайно, з'явився у всьому чорному. Прийшли його батько, син і дочка, всі з величезними вінками, які вони власноручно поклали на могилу. Вони прослухали відправу, і старий батько, якого вона любила, пошепки сказав їй:

— До нас, Фемелів, смерть навідувалась часто, ми з нею близькі знайомі, люба моя.

Він у всьому потурав їй, беззастережно виконував усі її бажання, тож їй з кожним роком ставало все важче щось просити в нього. Її робочий день дедалі скорочувався, коли спочатку вона ще працювала з восьмої до четвертої, то ось уже два роки як він так упорядкував її роботу, що вона легко могла її виконати з восьмої до першої, та ще й мала час понудьгувати й загаятись на цілих півгодини довше біля мідяної таблички. Тепер на ній ніхто б не знайшов жодної плямки! Вона зітхнула, закрутила пляшечку з рідиною і склала вчетверо ганчірку. Друкарські машини й далі гупали, друкуючи на білому папері щось невблаганно повчальне, з кабана й далі капала кров. Ремісничі учні, підводи, черниці: вуличне життя.

Червона картка на столі, його бездоганне архітекторське письмо: «...а більше нікого». Телефонний номер. Вона з такими труднощами, соромлячись своєї цікавості, знайшла на дозвіллі, чий то був номер: готелю «Принц Генріх». Ця назва дала нову поживу для її цікавості: що він робить уранці від пів на десяту до одинадцятої в готелі «Принц Генріх»? Крижаний голос по телефону: «Казна-що». Невже він справді не сказав «будь ласка»? Це порушення стилю додавало їй надії, мирило з роботою, яку міг би виконувати й автомат.

Два взірці листів у копіях, що залишилися ще від її попередниці й за ці чотири роки не змінилися. Один лист клієнтам, що присилали їм замовлення: «...дякуємо Вам за довір'я, сподіваємося виправдати його швидким і сумлінним виконанням Вашого замовлення. З глибокою повагою»; другого листа писали, коли відсилали клієнтам статичні розрахунки: «До цього додаємо замовлені Вами розрахунки для будівельного проекту такого-то. Гонорар у розмірі такому-то просимо надіслати на наш банковий рахунок. З глибокою повагою». Щоправда, для неї лишилися деякі варіації — замість «такого-то» вона мала написати: «будинку для видавця на узліссі», «будинку для вчителя на березі річки», «шляхопроводу на Гольлебенштрасе». А замість «такому-то» — суму гонорару, яку вона сама мала вирахувати за простою схемою.

Крім того, до її обов'язків належало листування з трьома співробітниками Фемеля: Кандерсом, шрітом і Гохбретом. Вона мала розподіляти між ними замовлення за тією чергою, що вони надходили, «щоб справедливість здійснювалась автоматично,— казав Фемель,— і нікому не було кривди». Коли готові розрахунки надходили до контори, вона повинна була ті, що робив Кандерс, посилати на перевірку Шрітові, ті, що робив Гохбрет,— Кандерсові, а ті, що робив Шріт,— Гохбретові. А ще їй треба було провадити картотеку, записувати додаткові видатки, робити фотокопії креслень і виготовляти для особистого архіву Фемеля по одній фотокопії кожного проекту, такі завбільшки, як дві поштові листівки,— але найбільше часу забирало в неї наліплювання поштових марок: вона знов і знов прикладала зворотним боком до мокрої губки зеленого, червоного або синього Гойса[10] і старанно наліплювала марку у верхньому правому куточку жовтого конверта; коли ж випадала нагода наліпити брунатного, бузкового або жовтого Гойса, вона вже сприймала це як урізноманітнення своєї роботи.

Фемель узяв собі за правило сидіти в конторі не більше як годину в день: ставив свій підпис після слів «З глибокою повагою» і на чеках з гонорарами. Коли замовлень надходило стільки, що їх не можна було оформити за годину, він їх не приймав. На такі випадки існував бланк, надрукований на гектографі: «Для нас велика честь отримати від Вас замовлення, але через перевантаження не можемо виконати його. Підпис: Ф».

Сидячи вранці навпроти нього з пів на дев'яту до пів на десяту, вона жодного разу не бачила, щоб він задовольняв якісь природні людські потреби: їв або пив, ніколи не помічала в нього нежиті; червоніючи, вона думала й про ще інтимніші речі. Те, що він курив, не заповнювало прогалини: надто бездоганна була його біла, як сніг, сигарета. Втішали її тільки попіл і недокурок у попільничці: це принаймні доводило, що він таки щось споживає. Вона працювала вже і в могутніших шефів, у людей, чиї письмові столи скидалися на капітанські містки й чиї фізіономії навіювали страх, але навіть ті всевладні випивали коли-не-коли чашку чаю або кави, з'їдали бутерброд, а вона завжди хвилювалася, коли бачила, як володарі їдять і п'ють: тоді з хліба, бувало, падала якась крихта, на тарілці лишалися шкірки з ковбаси і обрізане сало з країв шинки, володарям доводилося мити руки, діставати з кишені хусточку. Тоді гранітні чола полководців ставали не такими грізними, люди, зображення яких колись віділлють у бронзі й висадять на постаменти, щоб провістити їхню велич наступним поколінням, витирали рота. Дивлячись на Фемеля, коли він о пів на дев'яту виходив із житлової частини дому, ніхто б не сказав, що він снідав. Він був, як і лишіть шефові, ані знервований, ані надміру зосереджений, його підпис, навіть якщо йому доводилося сорок разів додавати своє прізвище до слів «З глибокою повагою», був чіткий і гарний; він курив, підписував папери, часом кидав погляд на якесь креслення, а рівно о пів на десяту брав плаща й капелюха, казав: «Ну, до завтра» і зникав. Від пів на десяту до одинадцятої його можна було знайти в готелі «Принц Генріх», від одинадцятої до дванадцятої — в кав'ярні «Цонз»: можна було знайти тільки «його матері, батькові, дочці, синові й панові Шреллі», від дванадцятої він гуляв, а о першій зустрічався з дочкою і йшов із нею обідати в ресторан «До лева». Вона не знала, що він робив після обіду і ввечері, знала тільки, що вранці, о сьомій, ходив на службу божу, о пів на восьму сідав снідати з дочкою, а коли вона о восьмій ішла до школи, докінчував до пів на дев'яту сніданок сам. І щоразу її вражало, що він так радів, коли мав приїхати син: він тоді раз по раз відчиняв вікно, виглядав на вулицю аж ген до Модестської брами, в дім наносили квіток, на той час, поки там гостюватиме син, наймали ключницю, невеликий шрам на переніссі у Фемеля червонів від хвилювання, у похмурій житловій частині дому з'являлися прибиральниці і спорожняли її від пляшок з-під вина; ті пляшки виносили в коридор, звідки їх мав забрати торгівець старими речами. Пляшок набиралося дедалі більше, їх виставляли спершу в п'ять рядів, а потім у десять, бо коридор для них виявлявся закороткий — темно-зелений частокіл, цілий ліс шийок. Червоніючи, вона рахувала їх, хоч і розуміла, що негарно цікавитись такими речами: двісті десять пляшок, випитих від початку травня до початку вересня, більше ніж пляшка в день.

Від Фемеля ніколи не тхнуло алкоголем, і руки в нього не тремтіли. Темно-зелений застиглий ліс утрачав свою реальність. Чи вона справді бачила його, чи він існував тільки в її уяві? Ні Шріт, ні Гохбрет, ні Кандерс ніколи не з'являлися в конторі, вони жили далеко один від одного у своїй глушині. Лише двічі один знайшов помилку в другого. Вперше це сталося, коли Шріт неправильно розрахував фундамент міського басейну і Гохбрет виявив його помилку. Вона була дуже схвильована, але Фемель лише попросив її, щоб вона показала, котрі позначки червоним олівцем на берегах креслення зробив Шріт, а котрі Гохбрет, і вона тоді вперше пересвідчилася, що Фемель, видно, також фахівець: він півгодини просидів за письмовим столом з лічильною лінійкою, таблицями й гостро заструганими олівцями, а тоді сказав:

— Гохбрет має рацію, басейн щонайпізніше через три місяці розвалився б.

Ні слова докору Шрітові, ні слова похвали Гохбретові, і коли він, цього разу власноручно, підписав висновок, то засміявся; його сміх здався їй таким самим моторошним, як і його ввічливість.

Другої помилки допустився Гохбрет, коли готував статичні дані для будівництва залізничного шляхопроводу у Вільгельмскуле, а виявив її цього разу Кандерс, і вона знову — вдруге за чотири роки — побачила Фемеля заглибленим у розрахунки за письмовим столом. І знов їй довелося показувати йому, котрі позначки червоним олівцем зробив Гохбрет, а котрі Кандерс. Цей випадок навів його на думку запропонувати своїм співробітникам, щоб вони користувалися олівцями різного кольору: Кандерс червоним, Гохбрет зеленим, а Шріт жовтим.

Поки вона повільно написала: «Дачний будинок для кіноактриси», в роті в неї розтанув шматочок шоколаду, а поки написала: «Прибудова до фірми „Найнеобхідніші побутові послуги“», розтанув іще один шматочок. Добре, що хоч замовники мали різні імена й адреси, і коли вона дивилася на креслення, в неї з'являлося почуття причетності до чогось реального. Камінь, пластмасові плитки, сталеві бруси, скляні блоки, мішки цементу — все це можна було собі уявити, а Шріта, Кандерса й Гохбрета вона не уявляла, хоч і щодня писала на конвертах їхні адреси. Вони ніколи не приходили до контори, ніколи не телефонували, ніколи не писали. Свої розрахунки й документацію вони присилали без будь-яких коментарів.

— Навіщо нам їхні листи? — казав Фемель.— Ми ж не збираємося колекціонувати чужі сповіді, правда?

Часом вона брала з полиці довідник і знаходила в ньому назви населених пунктів, які щодня писала на конверті: «Шільгенауель, 87 мешканців, із них 83 римокатолики, славетна церква XII ст. з Шільгенауельським вівтарем». Там жив Кандерс, анкетні дані якого були зазначені в страховій картці: тридцять сім років, неодружений, римокатолик... Шріт жив далеко на північ, у Глюдумі: «1988 мешканців, із них 1812 євангелістів, 176 римокатоликів. Консервна промисловість. Місіонерська школа». Шрітові було сорок вісім років. Одружений, євангеліст, двоє дітей, із них одній дитині понад вісімнадцять років. Місце проживання Гохбрета їй не треба було шукати в довіднику, він мешкав у передмісті, в Блесенфельді, всього за тридцять п'ять хвилин їзди автобусом від контори, і часто в неї з'являлося безглузде бажання знайти його й упевнитися, що він справді існує, почути його голос, побачити його, відчути потиск його руки, але від такої фамільярності її утримувало те, що він був молодий — мав ще тільки тридцять два роки — й неодружений. І хоч місця проживання Кандерса й Шріта були описані в довіднику так докладно, як прикмети людини в паспорті, а Блесенфельд вона знала, та однаково не могла собі уявити жодного з них, хоч щомісяця переказувала для них страхові внески, заповнювала на них поштові перекази, розсилала їм журнали й таблиці; вони були для неї такі самі нереальні, як той Шрелла, прізвище якого стояло на червоній картці, який мав право будь-коли зайти до Фемеля і який за чотири роки жодного разу не скористався цим правом.

Вона лишила на столі червону картку, через яку він уперше розмовляв із нею брутально. Як було прізвище того добродія, що близько десятої з'явився до контори й заявив, Що йому треба, конче треба, просто необхідно поговорити з Фемелем? Високий, сивий, червонуватий на виду, він пахнув вишуканими ресторанними наїдками і був одягнений у костюм, що просто різав очі своєю добротністю, поєднання владності, гідності й великопанського лоску надавало йому чару, перед яким неможливо було встояти, у його титулі, який він, усміхаючись, промурмотів їй, майнуло слово «міністр» — чи то помічник міністра, чи секретар, чи заступник, а коли вона сказала, що не знає, де тепер Фемель, він поклав їй руку на плече і швидко мовив:

— Ну, то хоч скажіть мені, кралечко, де він міг би бути в цей час?

І вона зрадила йому таємницю, сама не знаючи, як це сталося, таємницю, яку так довго розгадувала й так пильно оберігала: