Побачивши, що Кете увійшла в магазин, я злякався, зупинився біля візка з овочами і спостерігав за входом до магазину; і мені здалося, що голос продавця, який стояв поруч мене, долинав з підземелля.
— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку!
Хоч як це було безглуздо, я боявся, що Кете ніколи більше не вийде з магазину; я спостерігав за входом, дивився на усміхнене обличчя яванця з пап'є-маше, який тримав чашку кави перед своїми білими зубами, і прислухався до голосу продавця, що долинав до мене наче з глибокої печери:
— Цвітна капуста, цвітна капуста! Два качани за марку!
І я думав багато про що, не знаю про що саме, а коли Кете раптом вийшла з магазину, я злякався. Вона пішла Зеленою вулицею, дуже швидко, і на мене находив страх, коли я на мить губив її з очей; але потім вона зупинилася перед вітриною магазину дитячих іграшок, і я побачив її сумний профіль, побачив усю її, жінку, яка багато років лежала ночами поруч мене, з якою я попрощався лише чотири години тому, а щойно був не впізнав.
Вона обернулася, і я мерщій сховався за лоток вуличного крамаря; тепер я міг спостерігати за нею, не боячись, що вона мене помітить. Вона заглянула в господарську сумку, витягла звідти записку й перечитала її, а поруч мене голосно кричав крамар:
— Коли подумати, панове, що ви голитесь п'ятдесят років, цілих п'ятдесят років, то ваша шкіра...
Але Кете пішла далі, і я, не дослухавши крамаря, рушив за своєю дружиною і, тримаючись кроків за сорок від неї, перейшов через трамвайні колії, які сходяться на Більдонер-плац. Кете зупинилася біля квіткарчиного лотка, і я побачив її руки, виразно побачив її всю — ту, з якою був зв'язаний більше, ніж з будь-ким у світі, з якою не тільки разом спав, разом їв і говорив цілих десять років, без перерви,— був час, коли ми разом молились, а це зв'язує людей більше, ніж ліжко.
Вона купила великі жовті та білі ромашки й повільно пішла далі, дуже повільно, хоч ще недавно так поспішала, і я знав, про що вона думає. Вона завжди каже: «Я купую квіти, які ростуть на луках, де ні разу не довелося гратися нашим померлим дітям».
Так ми йшли одне за одним, обоє думали про дітей, і мені не стало духу наздогнати її й заговорити до неї. Я майже не чув довколишнього гомону — тільки ніжно барабанив мені у вухо дуже далекий голос диктора, який гукав у мікрофон: «Увага, увага, до виставки дрогістів іде спеціальний трамвай за маршрутом „Г“. Увага, спеціальний трамвай за маршрутом „Г“».
Мені здавалося, що я пливу за Кете по сірій воді, і серце моє билося так часто, що я вже не міг полічити його ударів; і я знову злякався, коли Кете увійшла до монастирської церкви й за нею зачинилися чорні, оббиті шкірою двері.
Аж тепер я помітив, що сигарета, яку я прикурив, виходячи повз швейцара з канцелярії, ще диміла; я кинув її, обережно відчинив двері до церкви й почув модуляції органних мелодій, потім знову перейшов через майдан, сів на лавку й став чекати.
Я чекав довго, намагаючись уявити собі, як було сьогодні вранці, коли Кете сідала в автобус, але я не міг нічого уявити; я почував себе загубленим, мені здавалося, що нескінченний потік відносив мене, знесиленого плавця, все далі й далі, і я нічого не бачив, крім чорних дверей церкви, з яких мала вийти Кете.
А коли вона й справді вийшла, я не одразу зрозумів, що це вона; Кете пішла швидше, поклавши квіти з довгими стеблами зверху на сумку, і мені довелося піддати ходу, щоб не відстати від неї, а тим часом вона швидко повернула назад на Більдонерплац, знову пішла Зеленою вулицею, і квіти хиталися в такт її крокам; я відчував, що в мене пітніли руки, ішов, злегка похитуючись, а моє поранене серце голосно калатало.
Вона зупинилася біля вітрини магазину Боннеберга, і мені вдалося прошмигнути в пасаж; я бачив, що вона стоїть там, де я щойно стояв, бачив її ніжний і сумний профіль, спостерігав, як вона розглядала чоловічі демісезонні пальта; і коли великі вхідні двері магазину розчинились, я почув голос з репродуктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Кете відвернулась, перейшла вулицю й зупинилася біля кіоска з лимонадом, і поки вона посувала по прилавку гроші, брала здачу й запихала її в гаманець, я знову дивився на її маленькі руки, спостерігав за ледве помітними жестами, такими мені знайомими, які завдавали тепер гострого болю моєму серцю. Вона налила лимонад у склянку, випила його, а з магазину пролунав голос диктора:
— Пальто? У Боннеберга. Капелюх? У Боннеберга. Костюм? У Боннеберга. Чи пальта, чи куртки, чи капелюхи — все у Боннеберга найвищої якості!
Вона повільно відсунула від себе пляшку й склянку, взяла в праву руку квіти, і я знову побачив, як вона йде геть — моя жінка, яку я безліч разів обіймав, та так і не зрозумів. Вона йшла швидко і здавалася занепокоєною, раз у раз оберталася назад, а я нахилявся, ховаючись, і мені було боляче, коли її капелюшок на мить зникав у юрбі, а коли вона підійшла до зупинки дванадцятого номера на Герстенштрасе, я швидко заскочив до пивнички, що навпроти.
— Чарку горілки,— сказав я, дивлячись у кругле червоне обличчя господаря.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко“ на сторінці 63. Приємного читання.