Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Богнер,— сказав він,— чи не бажаєте піти до міста?

— Мені не можна відлучатися, пане прелат.

— Я звелю, щоб вас змінили на півгодини. Тільки до банку. Звісно, якщо ви не проти. Іноді хочеться провітритись.

— Хто мене змінить?

— Панна Ганке. Мого секретаря немає, а Ганке не може йти через хворе стегно. То ви не проти?

— Ні,— сказав я.

— Ну, от бачите. Приходьте одразу, як тільки Ганке буде у вас.

Ганке зараз же й прийшла. Щоразу, коли вона вступає до кімнати, дивно рухаючи своїм тілом, я трохи лякаюся. Вона завжди змінює мене, якщо мені треба відлучитися: піти до зубного лікаря чи виконати доручення, яке дає мені Серж, щоб перемінити обстановку. Ганке висока, худа й смуглява, вона захворіла лише три роки тому, коли їй було двадцять літ, і мені приємно дивитися на її обличчя, таке ніжне й лагідне. Вона принесла мені квіти — лілові айстри, поставила їх у глечик на вікні й аж тоді подала мені руку.

— Ідіть,— сказала вона.— Як ваші діти?

— Добре,— сказав я,— почувають себе добре.

Я надягнув пальто.

— Богнер,— промовила вона усміхаючись,— хтось бачив вас п'яного. Щоб ви знали, коли Ціммер заговорить про це.

— Дякую вам,— сказав я.

— Вам не треба пити.

— Знаю.

— А ваша дружина,— спитала вона обережно,— як почуває себе ваша дружина?

Я застебнув пальто й подивився на неї:

— Скажіть мені все. Що говорять про мою дружину?

— Кажуть, що в неї знову буде дитина.

— Прокляття,— лайнувся я,— моя дружина взнала про це тільки вчора.