Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Діти нічого не відповіли. Вони пішли, надівши свої ранці, а я вийшла в коридор і дивилася, як вони повільно йшли сірою вулицею, трохи опустивши плечі під вагою книжок; і мене огорнув сум, бо я бачила саму себе: як я йду вулицею з ранцем на спині, трохи опустивши плечі під вагою книжок; я вже не бачила дітей — дивлячись згори, я бачила тільки саму себе: маленьку дівчинку з білявими косами, що роздумує над візерунком для плетіння чи силкується пригадати рік смерті Карла Великого.

Коли я обернулася, пані Франке стояла біля дзеркала перед вішалкою і поправляла лілову вуаль на капелюсі. Задзвонили до восьмигодинної меси. Вона привіталась, підійшла до мене, постояла усміхаючись переді мною в темному коридорі й, не давши мені зайти до кімнати, зупинила мене.

— Кажуть,— промовила вона привітно,— що чоловік вас остаточно покинув. Це правда?

— Правда,— сказала я тихо,— він мене покинув.

І я здивувалася, що більш не відчуваю до неї зненависті.

— І він п'є, це правда? — Вона зашпилила вуаль на своїй пишній шиї.

— І п'є,— насилу вимовила я.

Запала майже цілковита тиша, тільки з кімнати долинало ніжне белькотання мого малюка, який розмовляв зі своїми кубиками, а потім пролунав голос диктора, який п'ять, шість, ні, сім разів підряд — серед тиші я добре розчула — промовив: «Сім годин тридцять дев'ять хвилин... Може, ви вже повинні залишити вашу чарівну дружину, а може, ще встигнете послухати веселий ранковий марш Булвера...» Оту ранкову музику, ті казенні веселощі я сприймала, як удари батога.

Пані Франке стояла переді мною, не ворушачись і нічого не кажучи, але я бачила вбивчий блиск у її очах; і я тужила за хрипким голосом негра, який чула тільки раз, один-єдиний раз, і який відтоді марно сподіваюся почути знову,— хрипкий голос, що співав:

...і не промовив жодного слова...

Я сказала пані Франке: «На все добре»,— відтіснила її набік і пішла до своєї кімнати. Вона нічого не відповіла. Я взяла маленького на руки, пригорнула його до себе й почула, що пані Франке пішла до меси.

XIII

Автобус завжди зупиняється в тому самому місці. Поворот, Де він повинен зупинитися, вузький, і перед зупинкою автобус щоразу різко гальмує, від чого я прокидаюся. Я встаю, вилізаю з автобуса й переходжу вулицю якраз навпроти вітрини магазину залізних виробів, де впадає в око вивіска: «Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 пфенігів за східець». Щоб дізнатися, котра година, немає рації дивитися на годинника на фасаді будинку — зараз рівно за чотири хвилини восьма, а якщо годинник показує восьму чи вже й восьму з хвилинами, знай, що він іде неправильно: автобус точніший за цього годинника.

Щоранку я стою декілька секунд перед вивіскою «Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 пфенігів за східець». Поряд з цією вивіскою у вітрині виставлено драбину на три східці, а біля драбини з початку літа стоїть шезлонг, у якому відпочиває висока білява жінка з пап'є-маше чи з воску — я не знаю, з якого матеріалу роблять ці манекени,— жінка в темних окулярах, і вона читає роман, що називається «Відпочинок від самого себе». Прізвища автора я не можу прочитати, бо воно прикрите бородою гнома, який лежить навскоси над акваріумом. Велика білява лялька вилежується серед кавових млинків, вальців для віджимання білизни та драбин і ось уже три місяці читає роман «Відпочинок від самого себе».

Алє сьогодні, вийшовши з автобуса, я вже не побачив вивіски «Драбини всіх розмірів по 3 марки 20 пфенігів за східець», а жінка, яка ціле літо лежала в шезлонзі й читала роман «Відпочинок від самого себе», стояла тепер на лижах у синьому спортивному костюмі з розмаяним шарфом, а поруч була інша вивіска: «Подумайте завчасно про зимовий спорт!»

Я не став думати про зимовий спорт, пішов на Мельхіорштрасе, купив п'ять сигарет у кіоску ліворуч від канцелярії і пройшов повз швейцара у вестибюль. Швейцар привітався зі мною — це один із моїх друзів у цьому будинку, іноді він заходить до мене нагору, курить свою люльку й розповідає найсвіжіші плітки.

Я кивнув швейцарові й привітався з кількома кліриками які швидко піднімалися сходами з портфелями в руках. Нагорі я відчинив двері до комутаторної, повісив на вішалку пальто й берет, кинув на стіл сигарети, поклав поряд з ними гроші, увімкнув контакт і сів.

Як тільки я сідаю на своє робоче місце, мене огортає спокій, у вухах тихо гуде, а я відповідаю: «Комутатор» і даю з'єднання, коли хто-небудь у будинку набирає дві цифри й загоряється червона лампочка.

Полічивши гроші, що лежали на столі,— лишилася одна марка і двадцять пфенігів,— я подзвонив швейцарові, і коли той відгукнувся, сказав:

— Це Богнер. Доброго ранку. Газета вже прийшла?