Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Ви надовго?

— На годину,— сказав Фред.

Коли ми увійшли в собор, служба саме закінчилася, і ми побачили, як каноніки повільно йшли до ризниці, схожі на білястих коропів, що повільно пропливають у світло-сірій воді. Біля бокового вівтаря читав месу стомлений вікарій, він читав її швидко й квапливо і, підійшовши до Євангелія, що лежало на вівтарі ліворуч, нетерпляче повів плечем, бо не було ще служки з требником. Від головного вівтаря піднімалися хмари кадильного диму групу, яка слухала месу, безперервно обходили якісь люди, здебільшого чоловіки з червоними прапорцями в петлицях. Перед початком Преображення, коли дзенькнув дзвінок, дехто з них злякано зупинився, але решта пішла далі; вони розглядали вітражі у вікнах, а найкраще було видно від вівтарів. Я кинула оком на годинника Що висів угорі поряд з органом: через кожну чверть години він тихо й мелодійно видзвонював час Коли ми після благословення йшли до виходу, я побачила що меса тривала рівно дев'ятнадцять хвилин. Фред чекав мене біля дверей а я, підійшовши до вівтаря богоматері, прочитала молитву діві Марії. Я молилася про те, щоб вона не дала мені завагітніти, хоча мені й страшно було просити про це. Перед образом богоматері горіло багато свічок, а ліворуч, біля великих залізних свічників, лежала ціла в'язка жовтих свічок. Поряд був пришпилений картонний плакат з написом: «Засновано робітниче товариство католицьких дрогістів, яке ввійшло до Німецької спілки дрогістів».

Я вернулася до Фреда, і ми вийшли. Надворі світило сонце. Було двадцять хвилин на шосту, і мені захотілося їсти. Коли ми спускалися сходами з собору, я взяла Фреда під руку й почула, що в кишені у нього бряжчать монети.

— Хочеш поїсти в ресторані? — спитав він мене.

— Ні,— сказала я,— краще в якійсь закусочній, я так люблю ходити в закусочні.

— Тоді ходімо,— сказав він, і ми звернули на Блюхергасе.

Купи руїн за ці роки осіли донизу, стали гладенькими круглими горбами й густо поросли бур'яном та непролазни ми зелено-сірими чагарями, що м'яко міняться рожевим кольором зів'ялої шипшини. Якийсь час у цьому місці в канаві лежав пам'ятник Блюхеру — здоровенний енергійний чоловік з бронзи, що люто витріщився в небо, але потім його вкрали.

За залізною брамою височіла купа сміття. Через руїни вела лише вузенька розчищена доріжка, і коли ми вийшли на Момзенштрасе, де вціліло кілька будинків, я почула, що десь за руїнами грає святкова музика. Я зупинила Фреда, а коли стоїш, музику чути виразніше: долинав дикий гуркіт оркестріона.

— Фреде,— спитала я,— в місті гуляння?

— Так,— відповів він, здається, на честь дрогістів. Хочеш поглянути? Підемо?

— О так,— сказала я. Ми пішли швидше, перебралися через Веледаштрасе і, звернувши ще раз за ріг, несподівано опинилися серед галасливої юрби, відчули запахи гуляння. Мене схвилювали звуки катеринки, запах дуже наперченого гуляша, змішаний із солодкуватим жирним запахом смажених на смальці пиріжків, тонке повискування каруселі. Я відчула, що серце в мене забилося сильніше — так діяли всі ці запахи, весь цей перемішаний, переплутаний гомін, у якому вчувається якась таємнича мелодія.

— Фреде, попросила я, дай мені грошей.

Він витяг з кишені жменю грошей, відібрав папірці, склав їх докупи й засунув у свій пошарпаний записничок. Усі дрібні Фред висипав мені в руку — там блиснули й великі срібні монети, і він дивився усміхаючись, як я обережно перелічила гроші.

— Шість марок вісімдесят,— сказала я,— це забагато, Фреде.

— Візьми їх,— сказав він,— будь ласка.

Я подивилася на його худе, сіре й стомлене обличчя, подивилася на білу, як сніг, сигарету, яку він тримав у своїх блідих губах, і зрозуміла, що кохаю його. Я часто запитую себе, чому я кохаю Фреда; достеменно я цього не знаю, є багато причин, але одну я знаю: мені подобається ходити з ним на гуляння.

— Коли так, запрошую тебе пообідати зі мною,— сказала я.

— Як хочеш,— відповів він.

Я взяла його під руку й потягла до гуляшної, на передній стіні якої були намальовані танцюючі угорці — селянські хлопці в круглих капелюхах, узявшися в боки, стрибали навколо дівчат. Ми поклали лікті на прилавок, і жінка, яка сиділа на складаному стільці біля паруючого казана, встала і, усміхаючись, підійшла ближче.