Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

IX

Коли я спустився вниз, зі столів прибирали купи тарілок; пахло холодним гуляшем, салатом та пудингом на сахарині. Я сів у кутку й спостерігав, як двоє молодих хлопців грали на автоматах. Мене хвилювали різкі дзвінки, коли нікелеві кульки торкалися контактів, шалене обертання дисків і стук, коли вони зупинялися. Кельнер змахував зі столиків своєю серветкою, а худа господиня прибивала над прилавком великий жовтий картонний плакат: «Сьогодні ввечері танці. Вхід вільний».

За одним столиком зі мною сидів старий у пальті з грубої вовни й у мисливському капелюсі; у попільниці димилась його люлька. Не скинувши свого зеленого капелюха, старий колупався виделкою в червонястому гуляші.

— Що ви бажаєте? — спитав кельнер.

Я глянув на нього, і його обличчя здалося мені знайомим.

— А що у вас є?

— Гуляш,— сказав він, свинячі відбивні, картопля, салат, десерт. А коли хочете, можна й перше, є суп.

— Дайте мені гуляш,— попросив я, але спочатку суп і чарку горілки.

— Буде зроблено,— сказав кельнер.

Страва була поживна й гаряча, і я відчув, що голодний; попросивши хліба, я вмочав його в гострий соус.

Потім я замовив другу чарку горілки. Хлопці все ще грали. У одного з них чуб став дибом.

Я заплатив і почекав кілька хвилин, але автомати не звільнились. Я ще раз уважно подивився кельнерові в обличчя; це бліде обличчя й білявий чуб я, напевно, десь уже бачив.

Підійшовши до прилавка, я попросив сигарет; господиня подивилася на мене і спитала:

— Ви залишаєтесь на цілу ніч?

— Так,— сказав я.

— Чи не заплатите ви наперед? — і вона всміхнулася. Так воно певніше... Від нас до вокзалу один крок, а речей у вас нема.

Звичайно,— згодився я і дістав з кишені гроші.

— Вісім марок, будь ласка,— сказала вона й послинила чорнильного олівця, щоб виписати мені квитанцію.— Ви когось чекаєте? — спитала вона, подаючи мені папірець.

— Так, свою жінку,— відповів я.

— Добре,— сказала вона, простягла мені сигарети, і я поклав марку й піднявся нагору.