Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

Він дуже швидко витяг пачку з кишені, простягнув її мені взяв і собі сигарету, і коли сірник спалахнув, у зеленуватих сутінках каруселі я побачила його нещасне обличчя.

— Говори далі,— попросив він,— прошу тебе говори.

— А може, я плачу ще й тому, що вагітна.

— Ти вагітна?

— Можливо,— сказала я,— ти ж знаєш, яка я буваю, коли завагітнію. Я ще не вірю, що це так. Інакше мені стало б погано на каруселі. Я щодня молюся, щоб цього не було. Чи ти хотів би ще однієї дитини?

— Ні, ні,— квапливо відповів він.

— Та коли вона буде, то зачав її ти, мій Фреде,— промовила я,— і мені неприємно таке від тебе чути.— Я одразу пошкодувала, що сказала йому це. Він нічого не відповів подивився на мене й курив, відкинувшись у кареті.

— Говори,— попросив,— будь ласка, говори. Скажи тепер усе.

— А ще я плачу тому,— сказала я,— що діти такі спокійні. Вони такі тихі, Фреде. Я боюся покірності, з якою вони йдуть до школи, сприймаючи її так серйозно, і мене лякає сумлінність, з якою вони роблять шкільні уроки. Лякає все те безглузде школярське базікання про контрольні, їхні слівця, майже ті самі слівця, які я сама говорила, коли була в їхньому віці. Це так жахливо, Фреде, бачити радість на їхніх обличчях, коли вони чують запах шматочка м'яса, що тушкується в каструлі, той спокій, з яким вони пакують свої ранці, надівають їх, засувають у кишені бутерброди. І ось вони йдуть до школи. Ти знаєш, Фреде, часто я прокрадаюся в коридор, стою біля вікна й дивлюсь їм услід і бачу їхні худенькі спини, трохи зігнуті під вагою книжок. Вони йдуть разом до рогу, де Клеменс звертає, а Карлу бачу довше, бачу, як вона чапає по сірій Моцартштрасе, твоєю ходою, Фреде, тримаючи руки в кишенях пальта й думаючи, мабуть, про візерунок для в'язання або рік смерті Карла Великого. Я плачу тому, що їхня старанність нагадує мені старанність дітей, які мене дратували, коли я вчилася в школі,— ці діти скидаються на ісусиків з картин «Святе сімейство», де вони бавляться біля верстака святого Йосифа, на ці ніжні кучеряві створіння десяти-одинадцяти літ, що знуджено перебирають руками закручені стружки, дуже схожі на їхні кучері.

— Наші діти,— спитав він тихо,— скидаються на ісусиків з картин «Святе сімейство»?

Я подивилася на нього.

— Ні,— сказала я,— та коли вони отак ідуть, я помічаю в них щось безнадійно й безглуздо покірливе, і від обурення та страху на очі мені навертаються сльози.

— Боже мій,— сказав він,— але ж це дурниця; мені здається, ти просто заздриш їм, бо вони ще діти.

— Ні, ні, Фреде,— заперечила я,— я боюся, бо не можу їх уберегти: ні від безсердечності людей, ні від безсердечності пані Франке, яка хоч і вкушає щоранку тіло господнє, але щоразу, коли котресь із дітей користується туалетом, вибігає з свого кабінету, щоб перевірити, чи там чисто, і коли на її шпалери впала бодай крапля води, вона починає лаятись. Я боюся цих крапель, і мене кидає в піт, коли я чую, як діти спускають воду в туалеті. І все-таки я не можу сказати тобі достеменно — може, ти це знаєш? — чому мені так сумно.

— Тобі сумно від того, що ми бідні. Це зовсім просто. Я не можу тебе втішити: у нас немає виходу. Не можу й пообіцяти тобі, що колись ми матимемо більше грошей чи щось подібне. Якби ти знала, як добре жити в чистому домі і взагалі не турбуватися про гроші, ти здивувалася б, так-так, здивувалася б.

— Я добре пам'ятаю, сказала я,— що й у нас завжди було чисто, і за квартиру ми завжди платили вчасно, а щодо грошей, то і ми, Фреде, ти ж знаєш...

— Знаю,— сказав він швидко,— але минуле мене мало хвилює. Моя пам'ять складається з самих дірок, великих дірок, що з'єднані ніжним, дуже ніжним, тонесеньким плетивом. Та я, звичайно, не забув, що й у нас була колись квартира, ба навіть ванна, і гроші, щоб за все це платити. Ким я тоді був?

— Фреде,— здивувалась я,— ти навіть не пам'ятаєш, ким ти тоді був?

— Справді,— сказав він,— не можу пригадати...

Він обняв мене однією рукою.