— Зайдімо сюди,— сказав Фред. Він розсунув два шматки зеленого брезенту, протиснувся в щілину й допоміг мені увійти всередину. Ми посідали в темряві — Фред на великого дерев'яного лебедя, я — поруч нього, на дерев'яного коня. Бліде Фредове обличчя було розітнуте білястою смугою світла, що падала через щілину між полотнищами намету.
— Може,— сказав Фред,— мені не слід було одружуватись.
— Дурниця,— сказала я,— звільни мене від таких розмов. Так говорять усі чоловіки.— Я подивилася на нього й додала: — А до того ж, хоч мене це не вельми втішає, але чи багато кому з жінок пощастило зробити свій шлюб бодай стерпним?
— Те, що пощастило зробити тобі, більшості жінок — не вдається,— сказав він і, піднявши обличчя від голови лебедя, поклав свою долоню на мою руку. Ми вже п'ятнадцять років одружені і...
— Прекрасний шлюб,— сказала я.
— Блискучий,— сказав він,— справді блискучий.
Він поклав обидві руки на голову лебедя, опустив на них обличчя і знизу стомлено подивився на мене.
— Я певний, що без мене ви щасливіші.
— Це неправда,— сказала я.— Якби ти знав...
— Якби я знав що?
— Фреде,— сказала я,— діти щодня разів десять питають про тебе, а я щоночі, майже щоночі лежу й плачу.
— Ти плачеш? — сказав він, знову підвів обличчя подивився на мене, і я пошкодувала, що сказала йому про це.
— Я кажу тобі це не задля того, щоб сказати, що я плачу, а щоб ти знав, як дуже ти помиляєшся.
Раптом крізь щілину просочилися промені сонця; пройшовши через зелений фільтр, вони пронизали все це кругле приміщення, і в ясно-золотому світлі постали фігури каруселі: коні з вищиреними зубами, зелені дракони, лебеді, поні, а позад нас я побачила оббиту червоним оксамитом весільну карету, запряжену парою білих коней.
— Ходімо туди,— сказала я Фредові,— там нам буде зручніше сидіти.
Він зліз зі свого лебедя, допоміг мені зійти з коня і ми сіли одне біля одного на м'якому оксамиті карети. Сонце знову зникло, і нас оточили сірі тіні звірів.
— Ти плачеш? — спитав Фред, подивився на мене й підняв руку, щоб обняти мене, але потім опустив її знову. Ти плачеш тому, що я пішов?
— І тому теж,— сказала я тихо,— але не тільки тому Сам знаєш, мені було б краще, якби ти був з нами Але я розумію також, що ти цього не витримаєш, і як іноді подумаю, то це й добре, що ти не з нами Я боялася тебе, боялася твого обличчя, коли ти бив дітей, боялася твого голосу, і я не хочу, щоб ти просто вернувся і все знов було так, як до того, коли ти пішов. Краще вже лежати в ліжку й плакати, ніж знати, що ти б'єш дітей тільки тому що в нас немає грошей. Адже причина в цьому, правда ж? Ти б'єш дітей тому, що ми бідні?
— Так,— підтвердив він,— бідність зробила мене хворим.
— Так,— сказала я.— Отож і краще, якщо ти не вернешся, поки все не зміниться. Нехай уже я плачу А через рік я теж, може, дійду до того, що битиму дітей і стану такою самою, як і ці бідолашні жінки, яких я лякалася в дитинстві, захриплі й такі бідні, охоплені диким жахом перед життям; нидіючи в брудних закутках «казарм», вони або б'ють своїх дітей, або напихають їх солодощами, а ввечері кидаються в обійми якогось бідолашного п'яниці, що приносить із собою в дім запах сосисочних, а в кишені піджака — дві зім'яті сигарети, які вони викурюють разом у темряві, після палких обіймів. О, я зневажала тих жінок — хай простить мені бог. Дай мені ще сигарету, Фреде.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко“ на сторінці 34. Приємного читання.