Розділ «І не промовив жодного слова... Переклав Олекса Синиченко»

— Від народження,— сказала дівчина.— Він завжди був такий; усе проходить, проходить повз нього, тільки наші голоси досягають його слуху та ще орган у церкві, різкий скрегіт трамвая і спів ченців, коли вони моляться хором. Та ви їжте, їжте. Ой, вам усе-таки неприємно.

Я взяла останній пиріжок, похитала головою і спитала:

— Ви сказали, він чує спів ченців?

— Так,— відповіла вона, лагідно дивлячись мені у вічі,— він, напевно, їх чує. Коли я ходжу до ченців, на Більдонерплац,— думаю, знаєте — і коли вони співають хором молитву, його обличчя змінюється, стає худим, майже суворим, і щоразу я лякаюся, а він дослухається. Я знаю, що він їх чує; він прислухається, і вигляд у нього зовсім інший, він уловлює мелодію молитов і плаче, коли ченці перестають співати. О, ви дивуєтесь! — сказала вона усміхаючись.— Їжте.

Я знову взяла в руку пиріжок, відкусила й відчула, як тепле повидло тане у мене в роті.

— Ви повинні часто ходити з ним туди,— сказала я,— на Більдонерплац.

— О так,— сказала вона,— я часто ходжу з ним туди, хоч це мене й лякає. Хочете ще кави?

— Ні, дякую,— сказала я.— Мені треба йти.— Я нерішуче подивилася на дівчину й на недоумкуватого і тихо сказала: — Мені б хотілося коли-небудь побачити його там.

— У церкві? — спитала вона.— У ченців?

— Так,— сказала я.

— Ну, тоді підемо... шкода, що ви йдете. Та ви ще прийдете, правда ж?

— Прийду,— сказала я,— мені ж треба заплатити.

— О, бога ради! Не для того, а взагалі приходьте.

Почувши її слова, старий кивнув головою. Я допила каву, встала і струсила з пальта крихти.

— Я прийду ще,— сказала я,— у вас так гарно.

— Сьогодні?— спитала дівчина.

— Ні, не сьогодні,— сказала я,— але скоро. Може, завтра вранці; і при ходитиму часто, і до ченців підемо разом.

— Добре,— сказала дівчина.

Вона подала мені руку, і я міцно потиснула цю дуже легку білу руку; подивившись на її квітуче обличчя, я всміхнулася й кивнула старому.

— Бернгарде,— тихо сказала я недоумкуватому, який кришив пальцями пиріжок, але він не чув мене і, здається, навіть не бачив; він майже зовсім стулив повіки, червонясті, запалені повіки. Я повернулася й пішла до темного тунелю, який вів на Вокзальну вулицю.