Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Але все це було давно. Ті перші солдати лишались у неї недовго, всього чотири місяці, потім прибули інші й лишались тут півроку, а треті — майже рік, а далі їх змінювали регулярно щопівроку, і декотрі з тих, що вже були, прибували знову, і всі робили те саме цілих три роки: байдикували, пили пиво, грали в карти та сиділи на горищі або казна-нащо вешталися по луці та в лісі з гвинтівкою за спиною. Вона одержувала багато грошей за те, що варила солдатам їсти й надавала їм житло. В неї тепер майже не було інших клієнтів, і зала шинку стала спільною кімнатою для солдатів.

Фельдфебель, що останнім часом жив у неї,— вже чотири місяці,— звався Петер, прізвища вона не знала; це був кремезний чолов'яга, ходив як справжній селюк, навіть вуса носив, і часто, дивлячись на нього, вона згадувала свого чоловіка, Венцеля Зузана, що не повернувся з першої війни; тоді через міст теж рухались солдати — запилюжені, пішки й верхи, ранці везли за ними на заляпаних болотом возах, і ті солдати не вертались назад — хіба аж через кілька років, та й то вона не знала, чи це ті самі, що йшли тоді в гори. Вона була ще молода, двадцять два роки, і собою гарна, коли Венцель Зузан забрав її з гір, узяв собі за дружину, і вона вважала себе дуже багатою й дуже щасливою, ставши дружиною шинкаря, що мав наймита для роботи в полі й коняку, і любила двадцятишестирічного Венцеля Зузана, його важку ходу, його вуса. Венцель уже відслужив у єгерському полку в Пресбургу, став капралом, і невдовзі після того, як чужі солдати, теж запилюжені, промарширували через ліс у гори, Венцель знову поїхав до Пресбурга, став єгерським капралом, і його послали до краю, що називався Румунія, в гори; звідти він прислав три поштові листівки, писав, що йому живеться добре, а в останній листівці сповіщав, що став сержантом. Потім цілий місяць звістки не було, аж поки вона дістала з Відня листа про те, що його вбито.

А невдовзі народилась Марія, і ось тепер вона завагітніла — від того фельдфебеля, що звався Петер і був схожий на Венцеля Зузана. В її спогадах Венцель жив як молодий, двадцятишестирічний чоловік, тож цей фельдфебель, що звався Петер і мав сорок п'ять років, тобто був на сім років молодший за неї, здавався їй дуже старим. Вона не одну ніч, лежачи в ліжку, дожидалась Марії, а та приходила тільки над ранок, босоніж прокрадалась до кімнати й хутенько лягала в ліжко — перед тим, як мали заспівати півні; не одну ніч вона дожидалась так, і молилась, і ставила куди більше квітів перед образом богоматері в світлиці, але Марія завагітніла, і фельдфебель прийшов до неї, збентежений, безпорадний, наче селюк, і сказав їй, що він одружиться з Марією, коли скінчиться війна.

Що ж, тут нічого не вдієш, і вона й далі ставила оберемки квітів перед богоматір'ю й чекала. В Берчабі стало тихо, куди тихіше — так їй здавалось, хоча нічого не змінилося. Солдати байдикували в залі, писали листи, грали в карти, пили горілку й пиво, а декотрі почали торгувати речами, яких у цих краях бракувало: складаними ножами, бритвами, ножицями — чудовими ножицями — та шкарпетками. Продавали їх за гроші або вимінювали на масло та яйця, бо мали куди більше вільного часу, ніж грошей, які могли пропити за той час. Тепер у них знову був один такий, що читав цілими днями; йому зі станції в Тесаржі привезли підводою цілий ящик книжок. Його називали професором, але й він сидів півдня на горищі й дивився в бінокль на гори, на ліс, на берег, а часом назад на Тесаржі або на поле, де працювали селяни Професор теж розповідав їй, що його дружина одержує за нього багато грошей, дуже багато, кількадесят тисяч крон на місяць. Вона і йому не повірила, це ж надто багато, страшенно багато, мабуть, він бреше. Не може його жінка одержувати стільки за те, що її чоловік байдикує тут, читає книжки та пише півдня, а то й півночі, а потім кілька годин на день посидить — із біноклем — на горищі. Був і такий, що малював: у гарну погоду він сидів над річкою, малював гори так добре видні звідси, і річку, і залишки мосту — кілька разів навіть її; малюнки їй подобались, і вона повісила один у залі. Вже три роки сиділи тут солдати, щоразу по вісім душ, і нічого не робили. Вони тинялись по березі, перепливали човном річку, шастали в лісі, доходячи аж до Ценкошіка верталися назад, знову перепливали річку, походжали берегом повз шинок, тоді трохи вниз до Тесаржі, а потім приходила зміна. Добре їли, багато спали, і вона часто думала, що й Венцеля Зузана, мабуть, забрали тоді, щоб він у чужому краю нічого не робив,— її Венцеля, що був дуже потрібен їй, що вмів і любив працювати. Мабуть, забрали, щоб він у тому краю, Румунії, нічого не робив, чекав у безділлі, поки його застрелять. Але в цих солдатів, що стояли в неї, ніхто не стріляв; поки були тут, вони самі стріляли всього кілька разів, і щоразу бував великий гвалт, і щоразу виявлялося, що вони помилились: стріляли вони в якусь звірину, що бігла лісом і не зупинялася на їхній окрик. Проте таке теж бувало не часто — чотири чи п'ять разів за всі роки, а одного разу стріляли в жінку, яка вночі спустилася з Ценкошіка й бігла лісом, щоб викликати з Тесаржі лікаря до хворої дитини,— та, на щастя, не влучили в неї. Потім вони самі допомагали їй сісти в човен і навіть перевезли на той берег, а професор,— він, як завжди, іще не спав, сидів у залі й читав та писав,— провів її аж до Тесаржі. Але жодного партизана за всі ці три роки вони не спіймали: кожна дитина знала, що тут їх і немає, відколи втекли Сворчікові сини. Партизани не з'являлись навіть у Сарні, де є великий залізничний міст...

Хоч вона мала чималі прибутки з війни, їй було гірко думати про те, що Венцель Зузан, мабуть, нічого не робив у тому краю, в Румунії, бо й не міг нічого робити. Мабуть, війна в тому й полягає, що чоловіки нічого не роблять і задля цього виїздять у інші краї, щоб ніхто цього не бачив; та хай там як, а їй було смішно й гидко три роки дивитися на цих чоловіків, які нічого не робили, тільки марнували час, а одержували багато грошей за те, що вночі раз на рік помилково стріляли в звірину, та ще в бідолашну жінку, що хотіла викликати лікаря до дитини; гидко й смішно було їй, що ці чоловіки мусять марнувати час, тоді як вона світа божого не бачить за роботою. Вона мусила куховарити, доглядати корів, свиней, курей, а дехто з солдатів навіть віддавав їй за гроші чистити чоботи, лагодити шкарпетки та прати білизну; вона мала стільки роботи, що довелося знов найняти наймита, чоловіка з Тесаржі, бо Марія, відколи завагітніла, нічого не робила. Вона жила з фельдфебелем, наче з законним чолові ком: спала в його кімнаті, готувала йому сніданок, чистила одяг, а часом і лаялася з ним.

І ось одного дня, майже через три роки, прибув дуже високий чин із червоними лампасами на штанях і золотим шиттям на комірі,— згодом вона почула, що то був справжній генерал,— цей високий чин приїхав з іще кількома офіцерами в дуже швидкій машині з Тесаржі; він був жовтий на обличчі, сумний на вигляд і перед її домом горлав на фельдфебеля Петера, бо той вийшов рапортувати йому без ременя й пістолета,— Петер побіг у дім, а розлючений генерал стояв надворі. Вона бачила, як він тупає ногою, обличчя в нього наче поменшало й стало ще жовтіше, він щось сердито говорив до іншого офіцера, а той стояв перед ним, піднісши тремтячу руку до козирка — втомлений сивоголовий чоловік років шістдесяти чи й більше. Пані Зузан знала його, бо він кілька разів приїздив велосипедом із Тесаржі й розмовляв у залі з фельдфебелем та солдатами дуже лагідно й приязно, а потім, у супроводі професора, неквапно вертався до Тесаржі, ведучи за кермо свій велосипед. Нарешті вийшов Петер в ремені й з пістолетом і повів прибулих до річки. Вони переправилися човном на той бік, походили лісом, вернулись і довго стояли коло мосту, потім повилазили на горище, і врешті офіцери поїхали собі, а Петер стояв з двома солдатами перед будинком, піднявши праву руку,— стояв ще довго, поки машина доїхала майже до Тесаржі. Потім Петер, злющий, вернувся в дім, кинув кашкета на стіл і сказав Марії тільки одне:

— Здається, міст відбудовуватимуть.

А ще через два дні з Тесаржі знову примчало авто, цього разу вантажне, і з кузова сплигнули семеро молодих солдатів і один молодий офіцер; він швидко ввійшов у дім і півгодини сидів з фельдфебелем у його кімнаті. Марія спробувала втрутитись у їхню розмову, попросту зайшла до кімнати, але молодий офіцер звелів їй вийти; вона ще раз зайшла — і знову молодий офіцер дуже суворо звелів їй вийти; вона, плачучи, стояла на сходах і дивилась, як солдати, що жили тут досі, збирають свої речі, а прибулі займають їхні кімнати. Вона півгодини чекала, плачучи, розізлилась, коли професор поплескав її по плечу, і з криком та сльозами почепилась на шию Петерові, коли той нарешті вийшов із кімнати з напакованим ранцем і, почервонівши, став її заспокоювати й утішати; вона не відпускала його, поки він не сів у машину; а тоді знову, плачучи, стояла на сходах і проводжала поглядом машину, що швидко мчала до Тесаржі. Вона знала, що він не вернеться, хоча і обіцяв вернутись...

Файнгальс приїхав до Берчаби за два дні до того, як почали відбудовувати міст. Весь хутір складався з шинку й двох будинків, із яких один був покинутий і напіврозвалений, і коли Файнгальс разом з іншими вилазив з машини, все довкола було повите гірким димом з полів, де палили картопляне бадилля. Навкруги панували тиша й мир, наче війни ніде й не було.

Тільки коли червоний меблевий фургон їхав назад, виявилося, що Файнгальса поранило в ногу — невеличкою скалочкою з пляшки токаю, і з цього вийшло дивне й прикре ускладнення, бо він міг би претендувати на срібний знак поранення, а головний лікар не хотів давати ніяких знаків за поранення скляною скалкою, і на Файнгальсі кілька днів тяжіла підозра в самопораненні, та врешті лейтенант Брехт, на якого він послався, прислав своє пояснення. Рана загоїлася швидко, хоча він пив багато горілки, і через місяць його послали до якогось пересильного пункту, а звідти — до Берчаби. Він зачекав унизу, в шинку, поки йому звільнять кімнату, яку вибрав для нього й для себе Грес. Він пив вино, думав про Ілону й слухав гармидер у домі. Солдати, що були тут, вишукували по всіх кутках своє манаття, хазяйка стояла за стойкою й похмуро дивилась перед себе — вже не молода, але гарна жінка, ще й досі гарна, а десь у сінях голосно, невтримно плакала ще одна жінка.

Потім вона заридала й заголосила ще дужче, а вантажна машина рушила назад до містечка, з якого вони приїхали. Прийшов Грес і повів його нагору, до їхньої кімнати. Кімната була низенька, стеля в ній — чорна, з брусів; тиньк подекуди обсипався, повітря затхле. Надворі було душно, у вікні виднів садок, зарослий травою,— старі плодові дерева, скраю грядочки квітів, стайні, а далі, за повіткою, перевернутий човен, колись пофарбований, але вже облуплений. Стояла тиша. Ліворуч за живоплотом виднів міст — іржаві балки стриміли з води, а бетонні опори поросли мохом. Річечка була метрів сорок-п'ятдесят завширшки.

Отже, Файнгальсові доведеться жити разом із Гресом. Він познайомився з ним учора на пересильному пункті й вирішив не обмовитись при ньому жодним зайвим словом: Грес мав на грудях чотири ордени й без кінця розповідав про польок, румунок, француженок та росіянок, що їх він, очевидно, полишив з розбитими серцями. Файнгальсові зовсім не хотілося слухати його, ці балачки були для нього надокучливі й водночас нудні, страшенно нудні, та й прикрі, а Грес, видно, був один із тих, що вірили, ніби їх слухатимуть охоче, бо в них на грудях ордени — більше орденів, ніж у інших.

Він, Файнгальс, мав тільки один орден, один-однісінький, і був наче створений слухачем, бо не казав нічого чи майже нічого і не вимагав пояснень. Він зрадів, коли дізнався, що чергуватиметься з Гресом на спостережному пункті: завдяки цьому він принаймні вдень здихається його... Він зразу ліг у ліжко, коли Грес повідомив про своє рішення й тут розбити серце якій-небудь словачці.

Файнгальс дуже втомився і щовечора, де б не лягав спати, сподівався, що йому присниться Ілона, але вона не снилась. Він намагався пригадати кожне слово з їхніх розмов, напружено думав про неї, та коли засинав, вона не приходила. Часто перед тим, як заснути, йому здавалося, що досить обернутись, і він відчує її руку, але вона була не з ним, вона лишилась дуже далеко, і обертатися було марно. Він дуже довго не міг заснути, бо напружено думав про неї, уявляв собі кімнату, призначену для них обох,— а коли засинав, то спав погано, а вранці не пам'ятав, що йому снилося. Ілона не приснилась ні разу.

Він молився увечері в ліжку й думав про всі розмови з нею в ті дні, коли їм іще не треба було розлучатися,— вона завжди червоніла, наче їй було прикро, що він у неї в кімнаті, серед опудал, мінералогічних колекцій, географічних карт та плакатів з гігієни. Але, можливо, їй було прикро тільки говорити про релігію. Вона щоразу червоніла як мак, видно, це була для неї мука — говорити про свою віру, та вона говорила, говорила про віру, надію і любов і обурювалась, коли він казав, що не може йти до церкви, бо обличчя й проповіді більшості священиків йому нестерпні. «Треба молитися, щоб утішити бога»,— казала вона...

Він ніколи не думав, що вона дозволить йому поцілувати себе, але він її цілував, а вона його, і він знав, що вона пішла б із ним у ту кімнату, що її він так часто бачив тепер в уяві: трохи бруднувату, з голубою мискою, в якій була теплувата вода, з широким темним ліжком і з вікном на занедбаний садок, де під деревами гнили опалі плоди. Він увесь час уявляв собі, що лежить із нею в ліжку й розмовляє, але ні разу це не приснилось йому...

Другого ранку почалася служба. Він сидів у кріслі, поставленому на хиткий стіл, у задушній комірчині на горищі й у бінокль дивився крізь дахове вікно на гори, на ліс, обшукував поглядом берег, а часом позирав назад, на те селище, звідки вони приїхали, він міг вистежити партизанів, але, можливо, й селяни на полях були партизанами, тільки в бінокль цього не розгледиш. Стояла така тиша, що аж боліло, і в нього було таке почуття, наче він уже багато років сидить тут; він підняв бінокль, навів його на різкість і задивився повз ліс, повз жовтавий шпиль дзвіниці на далекі гори Повітря було дуже прозоре, і він бачив на горі, серед пагорків, череду кіз — вони розсипались по тьмяному сіро-зеленому тлі, наче малесенькі, білі-білі, різкоокреслені хмарки, і він крізь бінокль неначе сприймав тишу й самотину. Кози рухалися дуже повільно й лише зрідка, неначе на короткій припоні. У бінокль він бачив їх такими, ніби з відстані три-чотири кілометри без бінокля, і вони видавались йому далекими, безмежно далекими; пастуха він не бачив зовсім. Він аж злякався, коли опустив бінокль і їх не стало видно — ані сліду, хоч як він вдивлявся в схил гори над дзвіницею. Навіть цяточки білої не видно було — певне, дуже велика відстань; він знову підніс бінокля до очей і подивився на білих кіз, чию самотність відчував, але його сполохали команди внизу, в садку, і він опустив бінокля, подивився в сад і побачив, що сам лейтенант Мюк провадить там стройову підготовку. Файнгальс підніс бінокля до очей, навів його на різкість і став роздивлятись лейтенанта; він знав Мюка всього два дні, але вже помітив, що той ставиться до служби дуже серйозно, його темний гострий профіль аж закам'янів від убивчої поважності, руки за спиною не ворушились, а м'язи на худій шиї сіпались. Мюк мав кепський вигляд, обличчя було аж землисте, безбарвні губи тільки ледь ворушились, коли він командував: «Ліво-руч!», «Право-руч!» і «Кру-гом!» В ту хвилину Файнгальс бачив тільки Мюків профіль, цю вбивчо поважну, нерухому половину його обличчя: губи, що ледь ворушились, сумне ліве око, що дивилось неначе не на солдатів, які виконували вправи, а кудись удалечінь, не знати куди, можливо — назад. Потім він перевів погляд на Греса; обличчя в того було набрякле і якесь збентежене.

А коли він знов, уже без бінокля, подивився вниз, у садок де солдати виконували команди: «ліво-руч», «право-руч» і «кру-гом», то побачив на буйному, прегарному лужку жінку, що розвішувала білизну на шворці, нап'ятій між стайнями. Здається, то була господинина дочка, що плакала й голосила вчора. Вона була серйозна, зажурена, така зажурена, що здавалась не просто гарною, а прекрасною — вузьке, дуже смагляве обличчя зі стиснутими губами. На чотирьох солдатів та лейтенанта вона й не глянула.

Коли Файнгальс другого ранку о восьмій годині знов піднявся на горище, йому вже здавалося, що він прожив тут цілі місяці, трохи не роки. Тиша й самотина були цілком природні: лагідне мукання корів у хліву, й димок із картоплиння, що й досі висів у повітрі, бо подекуди ще жеврів жар; і коли він навів на різкість бінокля й спрямував його вдалину, понад шпилем жовтавої дзвіниці, то й там відчув тільки самотину. Там нагорі було порожньо — тьмяна сіро-зелена площина, з якої стриміли чорні скелі... Мюк із чотирма солдатами пішов до річки — вправлятись у рушничних артикулах Його короткі, нудні команди здалеку звучали дуже тихо, надто тихо, щоб порушити безгоміння,— вони майже підкреслювали його; а внизу, в домі, молода жінка співала на кухні протяглу словацьку пісню. Стара пішла з наймитом на поле — вибирати картоплю. Навпроти, в другій селянській садибі, теж було тихо. Він довго обшукував поглядом гори, але не знаходив нічого, крім німих пустельних площин, крутих скель, тільки праворуч над лісом здіймався білий дим паровоза і швидко танув у повітрі; в бінокль той дим був схожий на куряву, що осідає на крони дерев. І не чутно було ні звуку — тільки Мюкові уривчасті команди над річкою та сумний спів молодої жінки унизу, в домі...

Потім солдати верталися від річки, і він чув як вони співають. Сумно було слухати чотирьох солдатів. Цей квартет, що співав «Сірі колони», був жалюгідний, незграйний, зовсім кволенький. Він чув і команди Мюка: «Раз-два, лівою!» Мюк, видно, боровся з самотністю розпачливо, але марно. Тиша була дужча за його команди, дужча за пісню.