Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Гауптшарфюрер Блауерт із п'ятьма солдатами ввійшов у браму й відчинив великі, важкі, оббиті повстю двері фургона; люди всередині закричали, бо денне світло болюче різонуло по очах. Вони кричали довго й голосно, і ті, котрі вискакували з фургона, дибали туди, куди спрямовував їх Блауерт.

Першою з'явилась молода темноволоса жінка в зеленому плащі, вона була брудна, сукня на ній, видно, подерта, бо вона злякано куталась у плащ, за руку вона вела дванадцяти-тринадцятирічну дівчинку. В обох не було ніяких речей.

Люди, що виходили, хитаючись, із фургона, шикувалися на плаці, і Фільскайт тихо рахував їх: усього — чоловіків, жінок і дітей — було шістдесят один; вони дуже різнилися одягом, поставою й віком. Із зеленого фургона не вийшов більш ніхто — шестеро, очевидно, померли. Зелений фургон повільно під'їхав до крематорію й зупинився перед ним. Фільскайт задоволено кивнув головою: там з нього витягли шість трупів і затягли до барака.

Речі привезених людей склали купою перед вартівнею. Обидві вантажні машини теж розвантажувалися. Фільскайт рахував ряди по п'ять душ, що помалу шикувалися; всього в колоні по п'ять було двадцять дев'ять рядів. Гауптшарфюрер Блауерт сказав у мегафон:

— Всім слухати мене! Ви перебуваєте у транзитному таборі. Пробудете тут недовго. Заходьте по одному до канцелярії, потім до пана коменданта табору, що піддасть вас особистій перевірці. Далі всі повинні йти в лазню й дезинсекцію, а потім одержите гарячу каву. Хто чинитиме хоч би найменший опір, буде негайно розстріляний.— Він показав на сторожові башти, кулемети на яких уже були повернені дулами до плацу, і на п'ятьох солдатів, що стояли позад нього, знявши з запобіжників автомати.

Фільскайт нетерпляче ходив туди й сюди коло вікна. Він побачив серед привезених кількох білявих євреїв. В Угорщині було багато білявих євреїв. Фільскайт не любив їх іще дужче, ніж чорнявих, хоч серед них були індивіди, які могли б бути окрасою будь-якого альбому зразків нордичної раси.

Він побачив, як перша жінка — в зеленому плащі й подертій сукні — ввійшла до барака, де була канцелярія, тоді сів і поклав пістолет із знятим запобіжником на стіл. За кілька хвилин вона буде тут і співатиме перед ним.

І лона вже десять годин чекала, коли ж прийде страх. Але страх не приходив. Їй довелось багато чого витерпіти й відчути за ці десять годин: огиду й жах, голод і спрагу, задишку й розпач, коли світло вдарило їй в очі, і якесь дивне холодне щастя, коли їй на кілька чи кількадесят хвилин пощастило побути самій. Але на страх вона чекала марно. Страх не приходив. Цей світ, у якому вона жила вже десять годин, був примарний — такий примарний, як і дійсність, примарний, як усе те, що вона чула про нього. Але чути про нього було страшніше, ніж опинитись у ньому. В неї лишилось небагато бажань, і одне з цих бажань було побути на самоті, щоб по-справжньому помолитись.

Вона уявляла собі своє життя зовсім інакше. Досі воно було чисте, гарне, планомірне — точно таке, як вона собі уявляла,— навіть тоді, коли її плани виявлялися хибними,— але такого, як оце, вона не чекала. Вона розраховувала на те, що воно мине її.

Коли все піде як слід, через півгодини вона буде мертва. Їй пощастило: вона перша. Вона добре знала, про які «лазні» говорив той есесівець, вона була готова витерпіти десять хвилин смертної муки, але це здавалося їй таким далеким, що воно теж не лякало її. В машині вона витерпіла багато такого, що вражало її особисто, але не проникало в душу. Хтось пробував там згвалтувати її — якийсь тип, від кого й у темряві аж тхнуло хіттю, а тепер вона марно силкувалась упізнати його. Ще один оборонив її від нього — літній чоловік, який згодом шепнув їй, що його заарештували за штани — одні-єдині штани, що їх він купив у якогось офіцера, але й цього старого вона тепер не впізнавала. Той перший лапав її потемки за груди, порвав сукню, цілував її в потилицю, але, на щастя, другий упхався між ними. Пакунок із печивом теж вибили їй з руки — той невеличкий пакуночок, єдине, що вона взяла з собою; він упав додолу, і, в темряві, мацаючи руками підлогу, вона підібрала кілька шматочків, перемішаних зі сміттям та масляним кремом. Вона поділилася ними з Марією. Частину печива розтовкли їй у кишені, але через кілька годин воно здалося їй напрочуд смачним, вона виймала з кишені липкі грудочки, давала дівчинці, їла сама, і те роздавлене, брудне печиво, що його вона вишкребла з кишені до останку, мало чудовий смак. Кілька чоловік у фургоні відібрали собі життя, спливли кров'ю майже без гучно, дивно хекаючи й стогнучи в кутку, поки їхні сусіди, послизнувшись на витеклій крові, почали несамовито кричати. Але вони замовкли, коли охоронець постукав у стінку, той стук звучав грізно й жахливо, так не могла стукати людина, вони давно вже були не серед людей...

Вона марно дожидала й почуття жалю. Адже вона вчинила безглуздо, що не лишилася з тим солдатом, який дуже подобався їй, хоч вона навіть на знала до пуття, як його звуть; це було цілковите безглуздя. Батька й матір вона вже не застала вдома, там була тільки розгублена й налякана дочка її сестри, мала Марія, що прийшла зі школи й теж не застала нікого. Тата, маму, дідуся й бабусю вже забрали — сусіди розповіли, що їх забрали ще опівдні. І безглуздям було те, що вони потім побігли до гетто шукати своїх; вони ввійшли туди, як щоразу, через задню кімнату перукарні, бігли безлюдними вулицями і ще застали там оцей зелений фургон, що стояв, уже готовий від'їхати. Вони сподівалися знайти там своїх, але їх і самих запхали до фургона. Але батька й матері, дідуся й бабусі в ньому не було. Ілоні було дивно, що ніхто з сусідів не додумався збігати в школу й остерегти її, але ж і Марія до цього не додумалась. Та якби хтось і остеріг її, це навряд чи допомогло б... У фургоні хтось устромив їй у губи запалену сигарету; потім вона дізналася, що це був чоловік, арештований за штани. Вона курила вперше в житті й відчула, що сигарета заспокоїла її, дала велику полегкість. Вона не знала, як звати її добродійника, ніхто й знаку не подав, ні отой засапаний хтивий тип, ні її добродійник, і коли спалахнув сірник, усі обличчя здавались однаковими: жахливі обличчя, сповнені страху та ненависті.

Але вона змогла й молитися досить довго: в монастирі вона вивчила напам'ять усі молитви, всі літанії й великі уривки святкової літургії й тепер була рада, що знає їх. Молитва сповнювала її стриманою веселістю. Вона молилася не для того, щоб випросити в бога щось або врятуватись від чогось, не благала ні швидкої безболісної смерті, ні життя, і була рада, що могла зіпертися на оббиті повстю двері фургона й хоч би спиною бути на самоті — спочатку вона стояла до дверей обличчям, а спиною втискалась у напханих до фургона людей, а коли зморилась і просто відкинулась назад, саме тоді, мабуть, її тіло пробудило в чоловікові, на якого вона впала, безумну жагу; це злякало її, але не образило — майже навпаки, вона відчула, ніби чимось споріднена з ним, із цим невідомим...

Вона зраділа, коли вивільнилась, притулилась хоч би самою спиною до тієї повсті, прибитої там для того, щоб не подряпати дорогих меблів. Міцно пригорнула до себе Марію й була рада, що дитина заснула. Вона спробувала молитися так ревно, як завжди, але це їй не вдалося, виходило щось на зразок спокійного розважання. Вона уявляла собі своє життя зовсім інакше. В двадцять три роки склала державний екзамен, потім пішла в монастир — рідня була цим засмучена, але схвалювала її рішення. Вона пробула в монастирі цілий рік, то були чудові дні, і якби вона справді стала черницею, то була б викладачкою в монастирському пансіоні в Аргентіні, напевне, в дуже гарному монастирі; але вона не стала черницею, бажання вийти заміж і мати дітей було в ній таке сильне, що вона й за рік не змогла його придушити і вернулась у мирське життя. З неї вийшла дуже добра вчителька, й вона любила свою роботу, дуже любила обидва предмети — німецьку мову й музику, любила дітей, не могла й уявити собі нічого кращого, як дитячий хор, вона мала великий успіх зі своїм дитячим хором, що його організувала в школі, і спів дітей, оті латинські гімни, що вона розучувала з ними на свята, були наділені справді ангельською невинністю — діти співали з чистої внутрішньої радості, вимовляючи гарні слова, яких не розуміли. Життя здавалося їй прекрасним дуже довго, майже завжди. Мучило її тільки оте жадання ніжності й дітей, мучило, бо вона не знаходила собі пари; багато було чоловіків, що цікавилися нею, декотрі освідчувались їй у коханні декотрим вона дозволяла цілувати себе, але вона чекала чогось такого чого не могла б і сама описати — називала це коханням, але скоріш могла б назвати подивом, і їй здалося, ніби вона відчувала цей подив, коли той солдат, що й імені його вона не знала, стояв поруч неї і стромляв у географічну карту прапорці. Ілона знала, що він у неї закоханий, він уже два дні по кілька годин сидів з нею, розмовляв, і він подобався їй, хоч його мундир трохи непокоїв і лякав її, але раптом за оті кілька хвилин, коли вона стояла поруч нього, а він наче забув про неї, його скорботне обличчя і його руки, якими він водив по карті Європи, здивували її, вона відчула радість, їй захотілося співати. Йому першому вона відповіла на поцілунок...

Вона повільно піднялася сходинками до дверей барака, ведучи за собою Марію, здивовано звела очі, коли охоронець штовхнув її дулом автомата в бік і гримнув:

— Швидше! Швидше!

Вона пішла швидше.

В канцелярії за столами сиділо троє писарів; перед ними лежали великі паки формулярів; бланки були завбільшки з вічко сигарної коробки. Ілону штовхнули до першого столу, Марію — до другого, а до третього підійшов старий чоловік, обшарпаний, неголений; він ледь усміхнувся їй, а вона йому: здається, це її добродійник.

Вона назвала своє прізвище, професію, дату народження, віровизнання і здивувалась, коли писар запитав скільки їй років.

— Тридцять два,— відповіла вона.

«Ще півгодини»,— подумалося. Може, їй все-таки ще випаде нагода трохи побути самій. Вона дивувалась, як недбало все робиться в цьому відомстві смерті! Все відбувалося машинально, трохи роздратовано, нетерпляче: ці люди робили своє діло з такою самою нехіттю, як і будь-яку іншу конторську роботу, вони тільки виконували обов'язок, і той обов'язок був для них обтяжливий, але вони його виконували, їй не заподіяли нічого, вона й досі чекала того страху, якого так боялась. Великий страх вона відчувала тоді, коли вернулася додому з монастиря, великий страх — коли йшла з валізою до трамвая й стискала у вогких пальцях гроші. Їй здавався чужим і бридким цей світ, до якого вона прагнула повернутися, щоб мати чоловіка й дітей — ті втіхи, яких вона не могла знайти в монастирі і яких тепер, ідучи до трамвая, вже й не сподівалася знайти, але вона дуже соромилася — соромилася цього страху...