Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

— Зрозуміло? — мало не зірвавшись, вигукнув голос.

— Так точно! — озвалося кілька солдатів, але голоси були хрипкі, втомлені й байдужі.

— Зрозуміло, я вас питаю? — знову вигукнув голос і так зірвався, наче хотів злетіти в небо — швидко, надто швидко, мов збожеволілий жайворонок, що хоче склюнути зірку.

— Так точно! — крикнуло ще кілька солдатів, але небагато, та й ті, котрі кричали, були втомлені, хрипкі, байдужі, і ніщо в голосі цього чоловіка не могло втамувати їхнього голоду, їхньої спраги й бажання курити.

Полковник розлючено шмагонув стеком повітря, солдати іще почули щось, наче «бидло», і він дуже швидко пішов геть, а за ним — його ад'ютант, довготелесий молодець обер-лейтенант, такий довготелесий і такий молодий, аж їм навіть стало його жаль.

Сонце все стояло на небі, над самими дахами, розжарене залізне яйце, що наче котилось по пласких білих дахах, і небо було вигоріле до сірого, пожухле листя обвисло на деревах, а вони крокували далі, тепер нарешті на схід, через передмістя, повз хатини, по бруківці, повз бараки ганчірників, повз зовсім недоречний тут кількаповерховий новий корпус з дешевими брудними квартирами, повз помийні ями, через городи, де гнили на землі дині, а на високому бадиллі висіли тугі, вкриті пилом помідори, і те надто високе бадилля здавалося їм незвичайним. Незвичайна була й кукурудза на полях, дебелі качани, з яких видзьобували зерно зграї чорних птахів, що мляво злітали, коли вони наближались утомленим кроком, цілі хмари птахів, що недовго кружляли в повітрі, а потім сідали й знов починали клювати.

Тепер їх було вже тільки тридцять п'ять разів по троє, втомлена колона, запорошена, зі стертими ногами, спітнілими обличчями, попереду обер-лейтенант із виразом нехоті на обличчі. Ще тоді, коли він приймав їх під свою команду, вони вже знали, хто він такий. Він тільки глянув на них, і вони, хоч які втомлені, хоч як їм хотілося пити, страшенно хотілося, прочитали в його очах: «Лайно! Саме лайно, але що вдієш». А потім його голос промовив з підкресленою байдужістю, знехтувавши всі інші команди:

— Марш!

Вони спинилися біля брудної школи, що стояла серед напівзасохлих дерев. Чорні смердючі калюжі, над якими гули рої мух, неначе вже кілька місяців стояли там — між нерівною бруківкою та пописаною крейдою вбиральнею, від якої різко, гидко смерділо.

— Стій! — скомандував обер-лейтенант, потім увійшов у будинок зграбною і водночас недбалою ходою людини, що їй геть усе остобісіло.

Тепер їм уже не треба було вишиковуватися в каре, і капітан, що проходив повз них, навіть не підніс руки до кашкета; він ішов розперезаний, затиснувши в зубах соломинку, а його товсте чорноброве обличчя було добродушне. Капітан тільки кивнув головою, гмукнув, став перед ними й сказав:

— У нас мало часу, хлопці. Я пошлю фельдфебеля, він розподілить вас по ротах.

Але вони давно вже побачили, що за ним стоять готові навантажені вози бойового обозу і на підвіконнях у відчинених вікнах лежить похідне спорядження — зеленуваті акуратні пакунки, а поряд ремені з усім належним: ранцем, підсумками, лопаткою і протигазом.

Коли рушили далі, їх було вже тільки тричі по вісім, і вони, пройшовши через кукурудзяне поле, вернулись до тих бридких багатоквартирних будинків, а потім звернули на схід і серед ріденького лісу побачили кілька будівель, на вигляд наче якесь артистичне селище: одноповерхові будиночки з пласкими дахами й великими вікнами, в садках — плетені стільці. І вони, зупинившись за командою, а тоді повернувшись, побачили, що сонце вже спустилося за ті будиночки, а його світло заливає весь небесний купол трохи занадто світлою, схожою на невміло намальовану кров, червінню,— а позад них, на сході, стояв уже теплий присмерк. Перед будиночками в затінку сиділи солдати, де-не-де стояли в пірамідах гвинтівки — десь із десяток, і вони побачили, що солдати були в повному спорядженні,— відсвіт заходу червонувато зблискував на пристебнутих до карабінних гачків касках.

Обер-лейтенант, що вийшов з будиночка, не проминув їх. Він зупинився, і вони побачили, що в нього тільки один орден, невеличкий чорний орден, а власне, й не орден, а нікчемна, штампована з чорної бляхи медалька, по якій видно, що він пролив кров за батьківщину. Обличчя в обер-лейтенанта було втомлене й сумне, і коли він подивився на них, то спочатку глянув на їхні ордени, потім — на обличчя, сказав:

— Чудово,— а тоді, трохи помовчавши, зиркнув на годинник і додав: — Я знаю, ви потомились, але нічого не вдієш — за чверть години треба вирушати.

Потім він глянув на унтер-офіцера, що стояв поруч нього, і сказав:

— Немає сенсу складати список. Зберіть солдатські книжки, здайте в обоз. Швидко розподіліть людей, щоб устигли напитися. Понабирайте води й у фляжки! — гукнув він цим двадцяти чотирьом.

На вигляд унтер-офіцер був роздратований, пихатий. У нього було учетверо більше орденів, ніж у обер-лейтенанта, він тільки кивнув у відповідь і гучно наказав:

— Здати книжки!