Розділ «Де ти був, Адаме? Переклала Галина Лозинська»

Жінка знов усміхнулась до нього. З уривків паперу вправно зробила кульок і обережно наклала туди абрикосів. Погляд у неї був якийсь дивний.

— Досить? — спитала вона.

Грек кивнув головою. Вона зібрала докупи краї паперу, закрутила їх і подала Грекові пакунок. Він вийняв з кишені свою купюру.

— Візьміть.

Очі в неї зробилися круглі, вона сказала: «Ого!» — і похитала головою. Але гроші взяла і на мить притримала його за руку, обхопивши зап'ясток, хоч це було й не потрібно,— там, де пульс, на одну лиш мить; узяла гроші, затиснула в губах і почала діставати з-під спідниці гаманця.

— Ні! — неголосно гукнув Грек.— Ні, ні, сховайте гроші! — І боязко озирнувся. Ця велика червона банкнота була надто помітна. Вулиця людна, навіть трамвай проїхав.— Сховайте! — гукнув він.— Сховайте!

І вихопив папірця з її губів. Вона закусила губу — хто зна, з серця чи зі сміху.

Він сердито вхопив ще одну абрикосу, вгородив у неї зуби й став чекати. Піт виступив на лобі рясними краплями. Йому важко було тримати абрикоси в паперовому пакунку. Йому здавалося, що жінка навмисне зволікає,— він уже думав, чи не піти йому, але ж вона тоді зчинить несамовитий гвалт і збіжаться люди. Угорці — союзники, а не вороги. Він зітхнув і чекав далі. З пивниці вийшов солдат — не той, котрий щойно зайшов, а якийсь інший. У цього на грудях були ордени — аж три, та ще й нашивка на рукаві. Солдат відсалютував Грекові, і Грек кивнув йому. Знову проїхав трамвай — тепер іншим боком площі. Їх минали люди, дуже багато людей, а позаду, за отим дірявим дощаним парканом, тихо заграла шарманка біля гойдалки. Жінка розправляла купюру за купюрою, поки, як видно, вибрала їх із гаманця всі. Далі пішли монети. Вона терпляче складала їх купками на передку візка. Потім обережно взяла з його руки банкноту й простягла йому спершу папірці, потім монетки.

— Дев'яносто вісім,— сказала. Він хотів уже йти, але вона раптом поклала руку на його плече; її рука була широка, тепла, зовсім суха. Обличчя нахилилось до нього.— Дівчину? — пошепки спитала вона й усміхнулась.— Гарну дівчину, га?

— Ні, ні,— квапливо заперечив він,— не треба.

Вона спритно сягнула під полу, вийняла папірця й швидко тицьнула йому.

— Ось, маєте.

Він поклав папірця до грошей, жінка смикнула за повіддя, і він обережно пішов зі своїм ненадійним пакунком через вулицю.

Зі стола, за яким сиділа парочка, й досі не прибрали. Грек не розумів цих людей. Мухи зграями сиділи на тарілках, на вінцях склянок, а юнак щось шепотів, шалено жестикулюючи, до дівчини. Буфетник рушив до Греца. Той поклав абрикоси на стіл. Буфетник підійшов.

— Де б у вас умитися? — спитав Грек.

Той глянув на нього великими очима.

— Умитися,— роздратовано повторив Грек.— Чорт, умитись! — І сердито потер руку об руку. Буфетник раптом кивнув, повернувся й кивнув Грекові, щоб ішов за ним. Грек пішов, буфетник відсунув перед ним темно-зелену штору і глянув на нього якось наче інакше. Ніби щось питав. Вони пройшли коротким вузьким коридором, і буфетник відчинив двері.

— Прошу,— сказав він.

Грек увійшов. Його здивувала чистота в туалеті. Унітази акуратно обмуровані цементом, двері пофарбовані в білий колір. Над раковиною висів рушник. Буфетник приніс брусок зеленого армійського мила.

— Прошу,— знову сказав він.