Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Це теж французький,— каже Неголений. Зараз він здається ще більш зарослим. Обличчя під чорним заростом мертвотно-бліде. Очі в нього червоні, він майже не виграє, але, здається, має хтозна-скільки грошей. Тепер часто виграє Блондин. Вони грають у «моя тітка, твоя тітка», бо поїзд знову спорожнів, потім грають у «купки», й раптом у Неголеного карти випадають з рук, він хилиться вперед і починає голосно хропти. Блондин відхиляє його й обережно садовить так, щоб той міг спати, спершись спиною на стіну. Вони прикривають йому чимось ноги, й Андреас кладе йому назад до кишені виграні гроші.

Як лагідно і дбайливо поводиться з Неголеним Блондин! От уже не сподівався такої делікатності від цього бовдура.

Цікаво, що зараз робить Пауль?

Вони встають, потягаються, струшують зі своїх штанів крихти і бруд, попіл від цигарок, і викидають через вікно останню порожню пляшку.

Їдуть незаселеною місцевістю, праворуч і ліворуч — розкішні сади, пологі пагорби, веселі хмарки — осіннє надвечір'я... Скоро, скоро я помру. Між Львовом і Чернівцями. Граючи в карти, він пробував молитися, але мимоволі знов починав думати про те саме, знову пробував складати речення у майбутньому часі й відчував, що то марна справа. Він знову спробував уявити собі все в часі — все піна, мильні бульбашки, що летять за вітром і лопаються. Але тільки-но він вимовив слово Перемишль, як переконався, що він на правильному шляху. Львів! Серце кудись падає! Чернівці! Нічого... Це десь посередині... він нічого не може придумати, не знає до пуття тієї місцевості.

— У тебе є карта? — спитав він Блондина, який дивився в вікно.

— Нема,— відказав той приязно.— Але в нього,— він показав на Неголеного,— в нього є карта. Як він неспокійно спить. Щось його гризе. На серці в нього щось тяжке, кажу тобі...

Андреас мовчки дивиться у вікно поверх плеча Блондина.

— Радебьойль,— каже бадьорий голос із саксонським акцентом. Бадьорий голос, упевнений голос, німецький голос, який так само бадьоро міг би сказати: «Наступні десять тисяч — на бойню, будь ласка...»

Надворі чудово, вересень, але погода майже літня. Скоро я помру, і ні цих дерев, що лишились позаду, ані цього багряно-золотистого дерева перед зеленим будинком ніколи вже не побачу. Ані цієї дівчинки, що веде велосипед, чорнокосої дівчинки в жовтій сукенці, я ніколи вже не побачу, не побачу нічого з того, що залишилось позад поїзда...

Блондин теж уже заснув, примостившись навпочіпки біля Неголеного, вони поринули в сон, тісно притулившись один до одного, один хропе грубо й голосно, а другий — неголосно посвистуючи. Прохід зовсім вільний, тільки часом хтось пройде в туалет і кине на ходу:

— У вагоні ще є вільне місце, колего.— Але в тамбурі значно краще, тут залишаєшся на самоті з собою, а тепер, коли обидва попутники сплять, він тут зовсім сам, це була геніальна ідея — перев'язати двері дротом.

«Все, що полишає за собою поїзд, назавжди полишаю і я,— думає він.— Нічого цього, нічого вже я не побачу, ні цього шматка неба, вкритого пухнастими сіро-голубими хмарами: ні цієї маленької, ще зовсім молодої мухи, що сиділа на краю вікна, а тоді знялась і полетіла кудись до Радебьойля; ах, ця маленька муха, певно, залишиться у Радебьойлі... вона залишиться під цією часткою неба, вона ніколи не полетить за мною до того місця між Львовом і Чернівцями. Ця муха летить у Радебьойль, може, вона залетить до когось на кухню, де стоїть задушливий запах картоплі, вареної в мундирах, дешевого оцту і де зараз готують картопляний салат для якогось солдата, що три тижні промучиться позірною радістю відпустки... Нічого цього я вже не побачу, бо поїзд робить величезний гак і підходить до Дрездена!»

У Дрездені на пероні дуже людно, у Дрездені багато хто виходить. Вікно вагона опиняється навпроти цілого натовпу солдатів, якими командує гладкий червонопикий молодий лейтенант. Усі солдати одягнуті в нове, лейтенант в уніформі смертника теж виглядає як нова копійка; і ордени в нього на грудях такі новенькі як свіжовідлиті олов'яні солдатики, якісь зовсім несправжні ордени. Лейтенант хапається за ручку дверей і починає гримати в них.

— Ну, відчиніть же нарешті! — гукає він Андреасові.

— Двері замкнені, вони не відчиняються! — кричить Андреас у відповідь.

— Припинити крик, одчинити негайно, негайно відчиніть двері!

Андреас замовкає й понуро дивиться на лейтенанта. Скоро я помру,— думає він,— а цей на мене кричить. Він дивиться кудись повз лейтенанта; солдати, що скупчилися навколо лейтенанта, сміються в нього за плечима. У них принаймні обличчя не нові, обличчя в них старі, сірі, досвідчені, на них тільки уніформа нова, і навіть ордени здаються старими й приношеними. Лише лейтенант весь з голови до ніг новий, у нього навіть обличчя, як з голочки. Щоки в нього стають дедалі червоніші, й голубі очі теж починають наливатися кров'ю. Він говорить тепер тихіше, страшенно тихо, так погрозливо тихо, що Андреасові стає смішно.

— Ви відчините двері? — питає він. Блискучі гудзики на мундирі мало не лускають з люті.— Ану, дивіться на мене,— горлає він.

Але Андреас не дивиться на нього. Я скоро помру,— думає він,— усіх цих людей, які стоять зараз тут на пероні, я вже не побачу, жодного з них. І цього запаху ніколи вже не вдихатиму, цього запаху пилюки й вокзального диму, який тут, перед вікном, перебивається запахом новісінької з ерзац-сукна лейтенантової уніформи.