Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Так, я кинувся сторчголов. Забрав усе з собою і сів одразу ж у поїзд. Усе забрав: і шнапс, і м'ясо, й гроші... Я ж, хлопче, привіз купу грошей, і все ж це для неї. Нащо б я це все волік? Тільки заради неї. Якби мені зараз шнапсу, хоч трохи шнапсу... але де його дістати? Не можу придумати. Вони ж тут усі звихнуті, ніхто не має уявлення про чорний ринок...

— У мене знайдеться випити,— каже Андреас.— Хочеш?

— Випити... Хлопче... Випити!

Андреас посміхається.

— Давай навзамін: я тобі — пляшку, ти мені — карту. Згода?

Неголений обіймає його. В нього майже щасливе обличчя. Андреас нахиляється до свого ранця й дістає пляшку. На мить він задумується: непедагогічно давати зразу дві пляшки. Другу треба притримати доти, доки йому знов не схочеться випити або як прокинеться на похмілля. Але одразу ж засуває руку до ранця й дістає другу пляшку.

— Ось,— каже,— випий усе сам, я не хочу!

Скоро я помру,— думає він...— скоро, скоро. Й оте «скоро» вже перестало бути таким розпливчастим, він уже добрався навпомацки до цього «скоро», підкрався до нього й нишком підглянув, і вже знає тепер, що він помре в ніч з суботи на неділю десь між Львовом і Чернівцями... в Галичині. Там унизу карти знаходиться Східна Галичина, і він буде зовсім близько від Буковини й Волині. Ці назви — як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив'янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка.

Він подививсь у вагонну шибу й побачив, як Неголений у нього за спиною прикладає пляшку до рота і як відмовляється Блондин, коли Неголений пропонує випити і йому. Потім Андреас знову дивиться вдалину, але нічого не бачить... бачить тільки за нескінченною рівниною той далекий польський обрій, той запаморочливо безкраїй обрій, який стоятиме в нього перед очима й тоді, коли прийде його година...

Добре, думає він, що я не сам. Жодна людина не могла б цього витримати сама! І він радіє, що погодився грати в карти й познайомився з цими двома. Неголений йому сподобався, та й Блондин теж, він, здається, не такий уже зіпсутий, як здається на перший погляд. Може, він і справді зіпсутий, але все ж — жива людина. Погано, коли людина сама. Було б страх як важко почувати себе самотнім серед оцього натовпу, що зараз набився у вагон, серед оцих, що тільки й знають балакати про свої відпустки та геройства, підвищення по службі й ордени, їжу й куриво, та про жінок, жінок, жінок, які всі начебто валялись у них в ногах... Жодна дівчина не заплаче за мною, думає він, це дивно і сумно... Якби десь котрась думала про мене. Навіть була б нещасною через мене. Господь любить нещасних. Нещастя — це життя, і біль — це життя. Шкода, що жодна дівчина не згадає про мене й не заплаче за мною... Я потяг би її за собою, я потяг би її за собою... заплакану... Усе ж краще, ніж чекати на мене плачучи, цілу вічність. Але такої дівчини нема! Це дивно. Жодної я не цілував. Зрештою, може, хоч і мало ймовірно, що одна дівчина все-таки згадає про мене; ні, не згадає... Наші погляди зустрілися на якусь десяту частку секунди, а то й менше, а я й досі не можу забути її очей. Три з половиною роки я все думав про неї і не міг її забути. Якась десята частка секунди, а то й менше, я не знаю, як її звуть, не знаю про неї нічого, пам'ятаю тільки її очі, дуже лагідні, полохливі, сумні очі кольору просоченого дощем піску, скорботні очі, в яких було щось тваринне, але ще більше — людського. Про них я ніколи, ніколи не забував, жодного дня за три з половиною роки, не знаючи ні її імені, ні де вона живе. Три з половиною роки! Не знаю, висока вона чи низенька, навіть рук її не бачив. Хоч би знати, які в неї руки! Тільки обличчя, та й того не роздивився; темне волосся, майже чорне, а може, каштанове, вузьке, довгасте обличчя, не гарне, не правильне, але очі, майже скошені, кольору темного піску, ці очі належать мені, тільки мені, ці очі спинились на мені й усміхнулись на десяту частку секунди... Там була огорожа, а за нею дім, і я побачив на огорожі лікті дівчини, а поміж ними її обличчя й очі. Десь у глухому закутку Франції, за Ам'єном; під аж посірілим від спеки літнім небом. Переді мною була сільська вулиця, що спиналася вгору поміж рідкими деревами, праворуч тягся мур, а позаду, як у казані, парував Ам'єн; над містом висів дим, темний дим бою клубочивсь, як хмара, ліворуч їхали мотоциклами істеричні офіцери, гуркотіли, залишаючи за собою широкий слід і обсипаючи нас пилюгою, танки, а десь попереду гриміли гармати. Від цієї крутої сільської вулиці в мене раптом запаморочилась голова, і все попливло перед моїми очима, і мур, який праворуч від вулиці, як дурний, дерся на гору, раптом перекинувся, просто взяв і перекинувся, і я раптом з муром упав на бік, так наче ми з ним жили одним життям. Весь світ переді мною закрутився, і я не бачив більше нічого, крім падаючого літака, тільки літак падав не згори вниз, не з неба на землю, а з землі на небо, й мені раптом здалося, що замість неба — земля, а я лежу на сіро-голубій, немилосердно розпеченій поверхні неба. Потім хтось хлюпнув мені в обличчя коньяк, почав мене розтирати, влив трохи коньяку і в горло, і я, підвівши очі, побачив над собою мур, той самий мур, цегляний мур з просвітами, а на мурі лежали два гострі лікті, а поміж ліктями я побачив ці очі, на десяту частку секунди. Потім лейтенант загорлав: «Вперед! Вперед! Вставай!» І хтось потяг мене за комір і заштовхнув у ту колону на сільській вулиці, колона затиснула мене, а вулиця знов підхопила й потягла геть, так що я не міг озирнутися, навіть озирнутися...

Ну, хіба то ганьба, що мені хотілось би знати, яке чоло має дівчина з тими очима, який рот, і які груди, і які руки? Ну, хіба ж то забагато, якби я міг довідатись, яке в неї серце. Мабуть, дівоче. Кому б завадило, якби я міг поцілувати в уста дівчину з тими очима, перш ніж мене кинули в ще одну глушину, де мені раптом просто-таки вибило ногу. А було ж літо, і поля золотилися, щоправда, деякі стебла стояли сухі, подекуди аж почорнілі від засухи, й для мене не було нічого ненависнішого, як умерти смертю героя на хлібному полі серед колосків, занадто вже це нагадувало один вірш, а мені не хотілося померти, як написано у вірші, померти смертю героя, як показано на плакатах, що прославляють цю мерзотну війну. А проте, все було, як у патріотичному вірші,— я лежав на полі серед колосся, поранений, спливаючи кров'ю і лаючись, що я маю померти тут, у п'яти хвилинах ходи від тих дівочих очей.

Але тоді мені тільки перебило кістку. Я став героєм, пораненим на полях Франції, під Ам'єном, неподалік від муру, який, наче скажений, дерся на гору, за п'ять хвилин ходи від того обличчя, з якого я встиг роздивитися лише очі...

Тільки десяту частку секунди бачив я свою єдину кохану, яка мені, може, просто примарилася, й тепер маю померти між Львовом і Чернівцями на безмежних просторах чужої землі.

І хіба я не обіцяв їм, тим очам, щодня молитися за них, щодня? А сьогоднішній день скоро скінчиться. Вже сутеніє, а вчора я тільки раз під час гри в карти побіжно подумав про неї, про дівчину, що її імені не знаю і що її уст ніколи не цілував...

Сором, але Андреас раптом відчув голод. Сьогодні четвер, а в неділю він помре, та він відчуває голод, у нього аж голова розболілася від голоду, його аж замлоїло від голоду. В тамбурі зовсім тихо й знову порожньо. Андреас сідає біля Неголеного, той з готовністю дає йому місце, й усі троє мовчать. Блондин теж мовчить. Він тримає в губах гармоніку глухим боком і беззвучно грає на ній. Ця маленька губна гармоніка м'яко ковзає зворотним боком у нього між губами, а по обличчю видно, що мелодію він собі придумує. А Неголений тим часом п'є, п'є цілеспрямовано й мовчки, через однакові проміжки, зливаючи в себе шнапс, й очі в нього починають гарячково блищати. Андреас їсть бутерброди з останнього пакету «повітряного нальоту». Хоч вони трохи зачерствіли, але прекрасно тамують голод. Смакота! Він з'їдає шість подвійних бутербродів і просить у Блондина флягу з кавою. Бутерброди справді були дуже смачні, після них він відчув звичайне задоволення і став благодушним. Його тішить, що обидва супутники мовчать і що монотонне постукування поїзда, найменший порух якого вони відчувають, ніби заколисує. Тепер я буду молитися, думає він, прокажу всі молитви, які знаю напам'ять, і не по одному разу. Спершу він проказує «Вірую», потім —«Отче наш» і «Богородицю», «З глибин...», «Як зіницю ока...», «Молитву до Святого Духа»; потім іще раз «Вірую», бо ця молитва здавалась йому зразком досконалості; потім проказав молитву про заступництво, що її проказують на страсну п'ятницю, бо вона така всеосяжна, що годиться навіть для невірних іудеїв. Він думає про Чернівці і молиться окремо за чернівецьких і за львівських євреїв, а в Станіславі теж, напевно, є євреї, і в Коломиї, тоді ще раз повторює «Отче наш», а потім свою власну молитву; приємно молитися, коли мовчать обидва сусіди, з яких один безгучно й зосереджено грає на зворотному боці губної гармоніки, а другий весь час п'є шнапс...

Надворі стемніло, й він довго молиться за ті очі, страшенно довго, значно довше, ніж перед тим молився за всіх інших. І за Неголеного, і за Блондина, й за того, що сказав учора: «Фактично, фактично ми вже виграли війну»,— за нього особливо.

— Бреслау,— каже раптом Неголений, і його голос має дивний, важкий, майже металевий звук; видно він знову починає помалу п'яніти.— Бреслау, скоро ми прибудемо в Бреслау...

Андреас одразу згадує кілька рядків вірша «Жив якось у місті Бреслау майстер, що дзвони робив..» Вірш здається чудовим, і як шкода, що він не пам'ятає його до кінця. Ні, думає він, я помру не скоро. Я помру між Львовом і Чернівцями, на тих безкраїх чужих просторах.

Потім він подумки проказує вірш «Арчібальд Дуглас[1]», думає про ті скорботні очі й, посміхаючись, засинає...

Прокидатися завжди жахливо. Минулої ночі хтось наступив йому на пальці, а цієї — приснилося щось моторошне. Ніби він сидить десь на величезній, сирій, дуже холодній рівнині, і в нього немає ніг, він сидить на обрубках, а небо над рівниною чорне й важке, і це небо повільно опускається на рівнину, все нижче й нижче, неухильно опускається, а він не може втекти, не може навіть закричати, бо знає, що кричати марно. Почуття безвиході паралізує його. Звідки тут узятися людині, яка б почула його крик, але ж він не може дати цьому невблаганному небу роздушити себе. Він не знає, чи ця рівнина, на якій він сидить, поросла травою, чи під ним гола земля, чи просто болото... Він не може поворухнутися, не думає про те, щоб спробувати повзти на руках, підстрибуючи, як підбитий птах. Та й куди? Обрій безкраїй, нескінченний, на всі боки, а небо все нижчає, й тоді йому на голову раптом ллється щось дуже холодне, і в мільйонну частку секунди він уявляє собі, що чорне небо — це грозова хмара і що вона оце впала на нього.