Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Я накажу вас заарештувати! — горлає лейтенант.— Я здам вас начальникові патруля!

На щастя, прокинувся Блондин. Він підхоплюється із заспаним обличчям до вікна, виструнчується й рапортує лейтенантові:

— Дозвольте доповісти, пане лейтенанте,— двері, оскільки вони несправні, замкнуті знадвору з метою запобігання нещасним випадкам.

Він говорить це, як того вимагає статут,— швидко й послужливо, надзвичайно чітко, як годинник, що б'є дванадцяту. Лейтенант задихається від люті.

— Чому ви про це не сказали? — кричить він до Андреаса.

— Ще раз перепрошую, пане лейтенанте, але я повинен доповісти, що мій товариш глухий, зовсім глухий,— знову рапортує Блондин.— Контузія.

Солдати за спиною лейтенанта сміються, а він стає буряковим, потім раптом обертається й кидається до іншого вагона. Юрба солдат суне за ним.

— Дурна свиня,— бурмоче йому вслід Блондин.

Я міг би тут зійти,— думає Андреас, приглядаючись до вокзальної штовханини,— міг би тут зійти й податися світ за очі, аж поки б мене схопили й поставили до стінки, й тоді я помер би не між Львовом і Чернівцями, тоді мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі. Але я стою біля вікна, як олов'яний. Не можу поворухнутись, я приріс до місця, цей поїзд належить мені, а я належу поїздові, який повинен нести мене назустріч моєму призначенню. І найдивовижніше те, що я зовсім не відчуваю бажання висісти тут і піти прогулятися берегом Ельби попід чарівними деревами. Я прагну до Польщі, прагну досягти цього обрію так сильно, так шалено і так щиро, як лише закоханий може прагнути до своєї милої. Хай би вже поїзд рушав, хай би вже їхав далі! Чого тут стояти, чого так довго мовчить бадьорий голос? Мене переповнює нетерпіння, я зовсім не боюсь, дивно, що я не боюсь, що є лише ця незрозуміла цікавість і тривога. І все ж я не хотів би померти. Мені хотілось би жити, теоретично життя чудове, теоретично життя прекрасне, але я не хотів би зійти, дивно, що я взагалі міг би зійти з поїзда. Для цього мені треба було б тільки пройти вагоном, покинути свій мізерний багаж і втекти, куди-небудь, і гуляти десь під деревами, під осінніми деревами, а я замість цього стою тут, як олов'яний, і хочу залишитись у цьому поїзді, мене жахливо тягне в імлу польських просторів, до цього невідомого перегону десь між Львовом і Чернівцями, де мені судилося вмерти...

Невдовзі за Дрезденом прокинувся й Неголений, його обличчя під заростом було геть сіре, а очі стали ще нещаснішими. Він мовчки відкрив банку тушонки й почав їсти, беручи виделкою по шматочку консервів і кусаючи хліб. Руки в нього брудні, й часом шматочки м'яса падають на підлогу, геть всипану недокурками і хтозна-яким сміттям, яке, здається, просто-таки супроводжує солдата, на підлогу, де він знов спатиме уночі. Блондин теж їсть. Андреас стоїть біля вікна, втупившись поперед себе невидющим поглядом, надворі вже розвиднілось, і хоч сонце ще не сліпить, він однаково нічого не бачить. Його думки кружляють десь там — у лагідних зелених садах довкола Дрездена. Він нетерпляче дожидається, коли Неголений закінчить їсти, щоб запитати його про карту. Він не має ніякого уявлення про відрізок між Львовом і Чернівцями. Нікополь він може уявити собі, Львів теж, і Перемишль... Одесу й Миколаїв... і Керч, але Чернівці для нього тільки назва. При цьому слові в уяві постають тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами. Жодної високої крони...

Ось такий, напевно, вигляд мають Чернівці, але що знаходиться в проміжку між Львовом і Чернівцями, про це він не має жодного уявлення. Це повинна бути Галичина. Львів — це ж столиця Галичини. Десь там ще є Волинь — усе темні, похмурі назви, від яких в уяві постають погроми і страшенно сумні величезні маєтки, в яких меланхолійні жінки мріють про подружню зраду, бо їм уже набридли їхні товстошиї чоловіки...

Галичина, темне слово, страшне слово, і водночас воно вабить до себе. Щось у ньому є від ножа, який поволі ріже... Галичина...

Львів гарний. Львів він може собі уявити. Гарні, похмурі і важкі ці міста, криваве їхнє минуле, а тепер їхні провулки тихі, тихі й занедбані.

Неголений викидає консервну банку через вікно, кладе надкушений хліб назад до ранця й закурює. Обличчя в нього сумне-сумне й ніби сповнене каяття, наче Неголеному соромно за розпусне картярство і пияцтво; він спирається біля Андреаса на вікно, й Андреас відчуває, що йому хочеться поговорити.

— Дивись, фабрика,— каже він,— фабрика стільців.

— Так,— відповідає Андреас. Він нічого не бачить, він і не хотів би бачити нічого, окрім карти.— Ти не міг би,— він збирається з духом,— не міг би дати мені подивитися карту?

— Яку карту?

Андреас відчуває дикий страх, чує, що блідне. А що, коли в Неголеного немає карти?

— Ну,— він затинається,— географічну карту.

— А, он воно що! — Неголений одразу ж нагинається, порпається в ранці й простягає Андреасові згорнуту карту.