Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Дортмунд,— відповів другий.

Бурмотіння не вгавало й ставало жвавішим. Та хтось лайнувся, і бурмотіння знову стишилося, далі припинилось, і знов за спиною тільки жевріла цигарка, а тоді й вона погасла, потім залягла темінь позад і обік нього, а перед ним — чорна ніч з нескінченними будинками, німими, чорними. Тільки вдалині обмацували небо ці зовсім безгучні, страшенно довгі мертві пальці прожекторів. Йому здалося, що він бачить за цими пальцями обличчя, вони шкіряться, цинічно шкіряться, страхітливо шкіряться, як обличчя лихварів і шахраїв. «Ми до тебе доберемося»,— мали б казати тонкогубі роти. «Ми до тебе доберемося, ми шукатимемо всю ніч».

Можливо, пальці мерців справді шукали тільки його одного, мізерну комашку, блощицю в плащі ночі, і вони знайдуть цю блощицю...

Скоро. Скоро. Скоро. Скоро. Коли скоро? Яке жахливе слово: «скоро». Скоро може бути і за секунду, скоро може бути й за рік. «Скоро» — жахливе слово. «Скоро» стискає майбутнє, робить його малим і не обіцяє нічого певного, зовсім нічого певного, це абсолютна безнадійність. «Скоро» — порожній звук і водночас — всеохоплююче поняття. «Скоро» — це все. «Скоро» — це смерть...

Скоро я буду мертвим. Помру. Скоро. Ти сам це сказав, і хтось у тобі, й хтось поза тобою сказав тобі, що твоє «скоро» збудеться. В кожному разі, це «скоро» станеться на війні. Це вже щось певне, принаймні щось визначене.

Скільки ще триватиме війна?

Це може протривати іще рік, перш ніж на Сході все скінчиться цілковитою поразкою, а якщо американці й англійці не нападуть на Заході, протриває ще два роки, поки росіяни дійдуть до Атлантики. Але вони будь-що, а прийдуть. То все загалом триватиме ще щонайменше рік, до кінця 1944-го війна не закінчиться. Надто слухняна, надто боягузлива і надто брава уся ця військова машина. Отже, відпущений мені термін — від однієї секунди до одного року. Скільки секунд має рік? Скоро я помру, ще на війні. Миру я вже не побачу. Миру для мене не буде. Нічого більше не буде: ні музики... ні квітів... ні віршів... ані жодних людських радощів: скоро я помру...

Це «скоро» схоже на удар грому. Це коротке слово, як іскра, з якої починається гроза, і раптом на тисячну частку секунди це слово освітлює весь світ.

Запах тіл такий, як завжди. Запах бруду, пилюки і вакси. Дивно, де солдати, там сморід... Мертві пальці впіймали блощицю.

Він припалює нову цигарку. Спробую уявити собі майбутнє, думає він. Може, моє «скоро» — це помилка, може, я надто перевтомлений, надто роздратований і тому піддався паніці. Спробую уявити собі, що я робитиму після війни... буду... буду... але одразу ж виростає стіна, через яку неможливо перебратися, зовсім глуха стіна. Він не може нічого уявити. Звичайно, можна змусити себе додумати речення до кінця: я буду вчитися... матиму десь кімнатку... Будуть книжки... цигарки... лекції... музика... вірші... квіти. Але й тепер, змушуючи себе додумати речення до кінця, знає, що нічого цього не буде. Всього цього не буде. Майбутнє — це навіть не мрії, а якісь бліді привиди, невагомі, безживні, позбавлені будь-якої живої людської субстанції. У майбутнього нема обличчя, воно обрізане, і що більше він про це думає, то ясніше розуміє, яке близьке його «скоро». Скоро я помру, це істина, розташована на відтинку між роком і секундою. Мрій більше нема...

Скоро. Може, місяців два. Він пробує уявити це в часі, встановити, чи стоїть стіна перед наступними двома місяцями, та стіна, якої йому не подолати. Два місяці, це виходить кінець листопада. Але йому не вдається визначити цього в часі. Два місяці, це поняття, яке не має жодної сили. З тим самим успіхом він міг би сказати: три місяці, чи чотири, або й шість, це уявлення не викликає жодного відгуку. «Січень»,— думає він. Стіни нема. Несмілива тривожна надія оживає! Травень! — несподівано перескакує думка. Нічого. Стіна мовчить. Жодної стіни нема. Її не існує. Це «скоро»... це «скоро» — лише жахливий привид... «Листопад!» — думає він. Нічого! Нестримна, шалена радість оживає в ньому. Січень! Уже січень наступного року! Отже, ще півтора року! Півтора року життя! Нічого! Стіни нема!

Він полегшено зітхає і далі уявляє собі час. Думки його швидко мчать уперед, перескакують так легко, наче це зовсім низькі бар'єри. Січень! Травень, грудень! Нічого! Раптом відчуває, що нишпорить у порожнечі. Стіну споруджено не в часі. Час не має значення. Часу більше не існує. І все ж надія ще залишається. Він так гарно перескакував через місяці. Роки...

Скоро я помру. В нього з'являється відчуття, як у плавця, що майже доплив до берега, аж тут його раптом підхоплює величезна хвиля і відкидає знову на глибину. Скоро! Ось де стіна, за якою його вже не буде, не буде вже на світі.

«Краків», сяйнуло йому раптом, і серце в нього на мить завмирає, так наче йому поперев'язували вени, і кровообіг зупинився. Він натрапив на слід! Краків! Ні, не те! Далі. Перемишль! Ні, не те! Львів! Ні, не те! Тоді він пробує помчати: Чернівці, Ясси, Кишинів, Нікополь! Але на останньому слові вже відчуває, що це для нього всього лише мильна бульбашка, піна, як і недавня думка: я буду вчитися. Ніколи, ніколи вже він не побачить Нікополя. Назад. Ясси! Ні, і Ясс він ніколи вже не побачить. І Чернівці теж не побачить. Львів! Він ще побачить Львів, він іще живим потрапить до Львова. Я несповна розуму,— думає він,— я божевільний. Невже я загину десь між Львовом і Чернівцями?! Що за божевілля... Зусиллям волі він змушує себе думати про інше, знову закурює і втуплюється в обличчя ночі. В мене істерика, я звихнувся, надто багато курив, цілими ночами, цілими днями говорив, говорив замість того, щоб спати і їсти, тільки курив, як тут людині не звихнутись...

Треба щось з'їсти, думає він, щось випити. Їжа й питво тримають тіло й душу вкупі. Це прокляте вічне куріння! Він починає вовтузитись біля ранця, напружено вдивляючись У темряву біля ніг, щоб знайти пряжку, потім нишпорить у ранці, де лежать упереміш — бутерброди, білизна, тютюн, цигарки і пляшка горілки, але тут відчуває, як свинцева, невблаганна втома просто закупорює його жили... він засинає... звісивши голову на груди, ліва нога біля чийогось обличчя, котрого він ніколи не бачив, права нога на чиїхось речах, а знесилені, тепер уже й брудні, руки лежать на відкритому ранці...

Прокидається він від того, що хтось наступає йому на руку. Відчувши раптовий біль, Андреас розплющує очі: хтось, квапливо пробираючись повз нього, штовхнув його в спину й наступив на пальці. Вже розвиднілось, і він знов чує, як гучний голос бадьоро вимовляє назву станції, і за якусь мить до нього доходить, що це Дортмунд. Той солдат, що цілу ніч курив і бурмотів у нього за спиною, тут виходить; він пхається проходом, розштовхуючи всіх і лаючись,— отже, незнайомий з сірим обличчям — житель Дортмунда. Його сусід, на чиєму багажі спочивала права Андреасова нога, теж прокинувся й сидить навпочіпки у холодному проході, протираючи очі. Той, ліворуч, біля обличчя якого лежала ліва Андреасова нога,— ще спить. Дортмунд! Дівчата з паруючими бідончиками бігають по перону. Все, як завжди. Біля вагонів стоять жінки, плачуть; дівчата дозволяють себе цілувати, батьки... Звична картина, а все те, вчорашнє,— божевілля.

Але, тільки-но розплющивши очі, в глибині душі він зразу відчув: його «скоро» при ньому. Гачок глибоко засів у ньому, схопив і не відпускає. Це «скоро» спіймало його, як вудка, на якій він буде тільки борсатись, борсатись до того фатального місця десь між Львовом і Чернівцями...

Блискавично, в ту мільйонну частку секунди, коли Андреас прокидався зі сну, він повірив був, що те «скоро» щезне, як нічна маячня — наслідок нескінченних розмов і нескінченного куріння. Але слово те при ньому, тут, невблаганно близько...

Він випростується, помічає, що з напіввідкритого ранця видно сорочку, і запихає її назад. Сусід праворуч опустив вікно й простяг надвір кухоль: худа, стомлена дівчина наливає в нього каву. Гаряча кава пахне просто жахливо, від цього запаху Андреаса нудить — це запах казарми, солдатської кухні, яким просмерділась вся Європа... Невже цей сморід розповсюдиться по всьому світу. І все ж (як глибоко пустили в ньому коріння звички), усе ж він простягає через вікно й свій кухоль, щоб і йому налили кави, сірої, як уніформа. Він вловлює ледь чутний запах, що йде від дівчини: вона, видно, спить одягнена, ходить ночами від поїзда до поїзда і весь час тягає, тягає бідони з кавою.

Вона наскрізь просякла запахом цієї огидної кави. Мабуть, спить просто біля бідона з кавою, який увесь час стоїть на плиті, щоб кава завжди була тепла, спить уривками від одного до другого ешелону. У неї суха й сіра, як брудне молоко, шкіра, ріденьке й тьмяне темне волосся вибивається пасемцями з-під наколки, але очі лагідні й смутні, і коли вона нахиляється, щоб налити йому в кухоль кави, він зауважує, яка зворушлива в неї потилиця. Мила дівчина,— думає він,— усім вона здаватиметься бридкою, а насправді вона мила і гарна... в неї маленькі ніжні пальці... я міг би годинами дивитись, як вона наливає мені каву; якби в чашці була дірочка, вона змушена була б лити й лити, а я дивився б у її лагідні очі й на її зворушливу потилицю, а бадьорий голос з гучномовця хай би помовчав. Усі нещастя йдуть від цих бадьорих голосів. Саме вони свого часу оголосили війну, саме вони командують цією найогиднішою з усіх війною на вокзалах.