Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Можна, я називатиму тебе на «ти»?

— Можна,— відповідає вона лагідно.— Мене звуть Оліна.

— Я знаю,— каже він.— А мене — Андреасом.

Вона сідає на вказане ним крісло й дивиться на нього здивовано, майже злякано. Тоді він іде до дверей і повертає ключ у замку. Тепер, сівши поряд з нею, він бачить її профіль. У неї маленький носик, ні надто кирпатий, ані надто гострий. Фрагонарівський ніс, думає він, і фрагонарівський рот. На вигляд і не скажеш, зіпсута вона чи невинна, така собі невинно-зіпсута, як ті пастушки на картинах Фрагонара; але в неї польське обличчя, і навіть потилиця якась чисто польська, гнучка і гарна у своїй простоті.

Добре, що він прихопив з собою цигарки. От тільки сірники скінчилися. Вона підхоплюється, відчиняє шафу, напхану різними пляшками й коробками, дістає звідти сірники. Але перше, ніж дати їх Андреасові, записує на аркуші паперу, що лежить у шафі.

— Я повинна все записувати,— знову лагідно пояснює вона.— Навіть таку дрібницю.

Вони курять і дивляться на золотавий львівський краєвид, на садки поза віллами.

— Ти була оперною співачкою? — питає Андреас.

— Ні,— відповідає вона.— Вони мене так називають через те, що я вчилася музики. Вони вважають, що кожен, хто вчиться музики, неодмінно повинен співати в опері.

— То ти не співаєш?

— Та співаю, тільки я не вчилася співів співаю просто... просто так.

— А чого ж ти вчилася?

— Гри на фортепіано,— каже вона спокійно.— Я хотіла стати піаністкою.

Дивовижно, думає Андреас, адже я, я теж хотів стати піаністом. Шалений біль стискає його серце. Я теж хотів стати піаністом, це було мрією мого життя. Я вже навіть досить пристойно грав, досить непогано грав, але на мені свинцевим тягарем висіла школа. Школа не давала мені нічого робити. Спершу треба було отримати атестат зрілості. Кожна людина в Німеччині повинна насамперед отримати атестат зрілості. Без атестата нікуди не поткнешся. Отже, я повинен був спершу закінчити школу, а коли я нарешті її закінчив, йшов уже тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятий рік, і довелося відбувати трудову повинність, а коли я відбув трудову повинність, почалася війна, і вже чотири з половиною роки як я не торкався клавішів фортепіано. Я хотів стати піаністом. Я мріяв про це так, як хтось мріє стати директором середньої школи. А я, я так хотів стати піаністом, понад усе на світі я любив фортепіано. Та з цього нічого не вийшло. Спершу атестат зрілості, тоді трудова повинність, а тоді ці свині почали війну, ці свині... Біль стискає йому горло, ніколи ще він не почував себе таким нещасним, як тепер. Це добре, що я страждаю, думає він, може, за це мені проститься те, що я сиджу тут, у львівському борделі, поруч із Солісткою, ціна якої дві з половиною сотні за ніч, не рахуючи сірників і фортепіано, яке коштує шість сотень. Може, мені все це проститься за цей страшний біль, який паралізував мене, паралізував через те, що вона вимовила слова «піаністка» і «фортепіано». Який страшний цей біль, він душить горло, наче страшна отрута, й поволі стікає вниз — по стравоходу в шлунок, розливається по всьому тілу. А ще півгодини тому я був такий щасливий, бо пив сотерн і думав про терасу над морем у Ле Трепорі, де кохані очі тієї дівчини були зовсім поруч і де я подумки грав на фортепіано, грав для коханих очей. А тепер, у цьому борделі, мене буквально спопеляє біль, хоч я й сиджу поряд з цією чарівною дівчиною, такою чарівною, що мені міг би позаздрити весь переможний німецький вермахт. І я тішуся своїм стражданням, радію, що ось-ось упаду з болю, щасливий від свого страждання, нестерпного страждання. І все-таки я сподіваюсь, що мені багато чого проститься, і те, що я не молюсь, не молюсь, не молюсь і не клянчу на колінах, коли мені лишилось усього дванадцять годин до смерті. Але де я міг би стати на коліна? Ніде в світі не лишилося більше місця, де я міг би спокійно постояти на колінах. Хіба сказати Оліні, щоб вона постерегла двері, адже Віллі все одно заплатить шістсот марок за фортепіано і двісті п'ятдесят за прекрасну Солістку, не рахуючи сірників і пляшки вина, яку я візьму для Оліни, щоб вона не дуже нудьгувала...

— Що з тобою? — питає Оліна. Відколи він крикнув «не треба», в її лагідному голосі відчувається здивування.

Він підводить на неї очі; як приємно дивитися в її очі, в сірі, дуже ласкаві, сумні очі. Треба відповісти.

— Нічого,— каже він, і несподівано в нього виривається запитання, хоча йому коштує неймовірних зусиль видобути цих кілька слів з наповненого отрутою і болем рота: — Ти встигла довчитися?

— Ні,— коротко відповідає вона.

Справді жорстоко і далі розпитувати її. Дівчина кидає цигарку у велику металеву попільничку, яку вона поставила на підлозі між обома кріслами, і теж питає дуже тихо і лагідно:

— Хочеш, щоб я тобі розповіла?