Розділ «Поїзд точно за розкладом Переклала Галина Сварник»

— Чорти б їх ухопили,— каже він.— Що їм від мене ховати? Вони ховають усе підозріле, коли до будинку підходить хтось незнайомий,— пояснює він сердито.

Нарешті двері відчиняються, й літня пані, улесливо всміхаючись, зустрічає Віллі з розкритими обіймами.

— Я вас спочатку не впізнала! — люб'язно вигукує вона.— Прошу заходити. А ці,— вона показує на Андреаса й Блондина,— ці двоє молодих людей,— вона трохи несхвально хитає головою,— молоді люди ще надто молоді для нашого будинку.

Всі троє заходять і складають речі в ніші біля гардеробу.

— Нам потрібні «печатки» на завтрашній поїзд, той що о п'ятій ранку, на кур'єрський поїзд, розумієте?

Жінка з сумнівом дивиться на двох молодих відвідувачів. Вона трохи нервується. На ній сивувата перука, це відразу видно. Тонке обличчя, з різкими рисами, злегка підмальоване, і підмальовані дуже вправно, з якимось невловним виразом сірі очі. Елегантна сукня, з червоно-чорним візерунком, закрита високо, під саме підборіддя, щоб приховати шию старої жінки — зів'ялу, зморщену, як у курки, шкіру. Їй треба носити високі стоячі коміри, як у генеральській формі.

— Гаразд,— каже нерішуче пані.— А ще?.. ще щось бажаєте?

— Мабуть, щось випити і — мені дівчину, а вам?

— Ні,— каже Андреас,— мені не треба.

Блондин страшенно червоніє, він аж пітніє зі страху. Як йому зараз, напевно, жахливо, думає Андреас, може б, йому справді було краще взяти дівчину.

Раптом до Андреасового слуху долинає музика. Це якийсь уривок, клаптик мелодії. Десь відчинили двері до приміщення, в якому, напевно, стоїть радіо, й за цих півсекунди, поки двері були відчинені, він почув якісь уривки мелодії. Видно, хтось, шукаючи, крутить ручку радіоприймача... джаз... солдатські пісні... гучний голос і уривок музики Шуберта... Шуберт... Шуберт... Двері знову зачинились, але в Андреаса лишилося таке відчуття, ніби хтось штовхнув його просто в серце й від удару прорвало невидимий шлюз: він зблід, похитнувся і, щоб не впасти, прихилився до стіни. Музика... фрагмент з Шуберта... я віддав би десять років життя за те, щоб іще раз почути пісню Шуберта від початку до кінця, але в мене лишилось якихось усього дванадцять і три чверті години; адже зараз уже, напевно, п'ята.

— А ви,— питає його літня пані, й тільки зараз Андреас помічає, який неприємний у неї рот, з вузенькими, стиснутими в щілинку губами, який, певно, тільки й знає, що рахувати гроші, чисто тобі щілина в скарбонці.— Ви що ж,— занепокоєно питає пані,— нічого не хочете?

— Музику,— затинаючись, буркоче Андреас.— Музику тут можна купити?

Вона спантеличено, вагаючись, дивиться на нього. Чого тільки вона не продавала за своє життя. Печатки, й дівчат, і пістолети. Її рот — це рот людини, що всім гендлюватиме, але вона не знає, як можна торгувати музикою.

— Я,— каже вона роздумуючи.— Музику... ну, звичайно.

Сказати спершу «так» ніколи не зашкодить. Сказати «ні» завжди встигнеться. Коли відразу сказати «ні», гешефт, вважай, пропав.

Андреас випростується.

— То що, продасте мені музику?

— Тільки разом з дівчиною,— посміхається у відповідь пані.

Андреас страдницьки дивиться на Віллі. Він не знає, скільки це коштуватиме. Музика та ще й дівчина на додаток і, як не дивно, Віллі відразу ж розуміє його.