Розділ «Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» Про Генріха Белля — людину й письменника»

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою.

А втім, Белль із самого початку писав і зовсім інші оповідання — сатиричні, гротескні, навіть карикатурні. Інвалід, який втратив на війні ногу, розтлумачує чиновникові пенсійного відомства, у що обійдеться ця нога державі: адже герой позбувся її, коли, замість просто втекти, попереджав дивізійне начальство про наступ росіян. Внаслідок цього вижили генерали й полковники, яким доводиться багато платити («Моя коштовна нога», 1948). Підданий однієї тоталітарної держави колись потрапив до в'язниці за те, що обличчя в нього було серйозне, а цього разу — за те, що воно — сумне. І він вирішує — якщо йому пощастить вижити, він «не матиме ніякого обличчя» взагалі («Моє сумне обличчя», 1950). Західнонімецькі власті дають колишньому полковникові фон Махорка-Муффу генеральський чин і ставлять його на чолі «Академії з питань збирання воєнних спогадів». Урочистості освятив своєю присутністю міністр, а «художню частину відкрили сім колишніх генералів, що грали на сімох барабанах» («Столичний щоденник», 1957). Тітонька Мілла, яку війна позбавила тільки однієї втіхи — справжньої різдвяної ялинки,— намагається тепер надолужити прогаяне. Коли в її домі почали розбирати першу повоєнну ялинку, вона заходилася кричати й робила це доти, доки іграшки й свічки почіпляли на місце і знову скликали родичів. Так виникли в цій родині перманентні різдвяні свята («Не тільки перед різдвом», 1951).

Цікаво, що оповідання «Не тільки перед різдвом», як і «По мосту», спрямоване, по суті, проти німецької заорганізованості, сліпої відданості правилам і традиціям, що обертають людину на раба й тирана водночас. Але засоби там і тут зовсім різні. У «Не тільки перед різдвом» це — гіперболізація часом майже сюрреалістична: дорослих родичів, що бунтують проти щовечірньої повинності, підміняють найманими акторами, а згодом вдалося й «підмінити дітей вощаними ляльками».

Дві — в чомусь антагоністичні — манери були закладеш в творчості Белля з самого початку. А втім, іноді вони поєднувалися в межах одного оповідання. У «Мовчанні доктора Мурке» фігурує, як ми пам'ятаємо, Бур-Малотке. І він виступає в оточенні породжуваних ним гіпербол. Але там-таки існує його антагоніст Мурке — постать того самого ряду, що й герой «Звістки». Через те світ навколо Мурке повитий смутком і водночас сповнений вірогідних реалій. Інакше кажучи, людина й нелюд стикаються тут як ідейно, так і стилістично.

Проте в ранніх Беллевих повістях та романах манера, яку, мабуть, слід було б охарактеризувати не так «життєподібною», як «серйозною» чи навіть «мінорною», вочевидь переважала. Це стосується і романів «Де ти був, Адаме?» та «І не промовив жодного слова...» і повістей «Поїзд точно за розкладом» та «Долина Тупоту Копит» (1957). Тільки в романі «Дім без господаря» навколо Шурбігеля, Гезелера, патера Віліброрда згущується атмосфера, сповнена іронії, глузування, сарказму. Але загалом і цей твір скоріше «мінорний». Безладний побут Нелли, її безсонні, забарвлені якоюсь безнадійною байдужістю ночі, упорядкований, але внутрішньо не влаштований побут Альберта, якесь невиправне схиблення, що змістило все життя цього «дому без господаря»,— ось що визначає дух і стилістику книжки.

А роман «Більярд о пів на десяту», який вийшов услід за «Домом без господаря», взагалі «найсерйозніший» твір Белля. Якщо хтось прочитає тільки цей твір, то з повним правом може подумати, нібито Белль зовсім позбавлений почуття гумору. До того ж «Більярд о пів на десяту» — найретельніше вибудуваний з усіх беллівських творів, якийсь у всіх деталях продуманий, скутий певним «етикетом» і тому наділений тією штучною «досконалістю», яку Белль так зневажав.

Нерухомо протиставлені одні одним «буйволи» та «ягнята», до притчі залогізована сюжетна основа (старий Фемель звів абатство, Фемель-син висадив його в повітря, Фемель-онук відбудовує), чіткий розпорядок, у який силкуються вкласти своє життя обидва головні персонажі,— все це невипадково викликає асоціація з червоними та білими більярдними кулями, що котяться по зеленому полю.

В «Очима клоуна» зовсім інша картина. Замість досить похмурого менуету, що його виконували в «Більярді...» кілька фігурок,— шалене й безладне соло Ганса Шніра, професійного блазня: він збиткується, він глумиться, хоч часто це — сміх крізь сльози. Заміна кількох аспектів розгляду світу якимось одним зробила свою справу.

Вище вже йшлося про те, що більшість Беллевих оповідань написані від першої особи. Але у воєнній повісті і воєнному романі існує хтось на зразок всевідаючого автора. Правда, у романі не зовсім традиційному. Адже «Де ти був, Адаме?» — це ніби й не роман, а кілька самостійних новел, об'єднаних «героями, що повертаються». Найчастіше повертається єфрейтор Файнгальс, і його вважають героєм головним.

В повісті «І не промовив жодного слова...» тільки дві центральні постаті — Фред Богнер і його дружина Кете. Зате вони розповідають самі про себе. Та ще істотніше інше: вони оцінюють з різних поглядів одних і тих самих людей, одні й ті самі події і проблеми. З'являється поліфонія, яка стане визначальною для художнього ладу і «Дому без господаря», і «Більярду о пів на десяту». В «Домі без господаря» ми чуємо «голоси» юного Мартіна Баха, його приятеля Генріха, Генріхової матері В Ільми і, певна річ, Нелли та Альберта. А «Більярд...» складається з монологів таємного радника Фемеля, його сина Роберта, його дружини Йоганни, його секретарки Леонори, його внучки Рут, давнього Робертового приятеля Шрелли, старого портьє Йохена...

Правда, в Белля є ще одна повість —«Хліб ранніх літ» (1955), розказана від імені головного героя, Вальтера Фендріха. Однак цього героя не можна назвати попередником Ганса Шніра з роману «Очима клоуна», бо він, хоч і є постаттю цілком беллівською (хоча б тому, що раптове, несподіване кохання перевернуло його життя), а проте залишається звичайним ліричним персонажем. А Шнір до певної міри узурпує авторську владу, бо не стільки знайомить читача з людьми, яких зустрічає, скільки створює їх за образом і подобою свого до них ставлення.

Може, це зосталося б непоміченим, якби через рік після виходу «Очима клоуна» не з'явилася повість «Самовільна відлучка». У ній Вільгельм Шмельдер розповідав про своє життя. Але як? В «Очима клоуна» (незважаючи на багатство ретроспекцій, на несподіваність асоціацій) є певний час дій: це — ті кілька годин, що їх Ганс пробув у своїй квартирі між приїздом до Бонна й виходом на паперть. І він, час, якнайтісніше пов'язаний із ретроспекціями й асоціаціями, оскільки саме цього дня герой остаточно втратив ангажемент, залишився без копійки і, головне, дізнався, що Марі вийшла заміж за Цюпфнера. Тільки один день триває безпосередня дія і в «Хлібі ранніх літ», в «І не промовив жодного слова...», в «Більярді о пів на десяту». Є свій «один день» і в «Самовільній відлучці» 22 вересня 1938 року, день, коли Шмельдер з'явився в дім до Бехтольдів, коли почалося його вічне кохання й до смішного коротке сімейне життя. Але день цей — не точка опори для оповідача. Навпаки, до нього майже неможливо дістатись, і на ньому зовсім неможливо утриматися. Розповідь раз у раз відхиляється вбік, вона, по суті, поспіль складається з таких відхилень.

І справа не в психопатичній Шмельдеровій балакучості: такий принцип побудови його звіту про своє життя. «Не тільки про себе, а про всіх згадуваних у цій повісті я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі,— каже він,— а на взірець отих альбомів „Розмалюй сам“, що про них ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства...»

Читача запрошують у співавтори. Але ще важливіше те, що цим стверджується авторство Шмельдера. На відміну від Ганса Шміра, Шмельдер уже видимо відірвався від власної історії, став, сказати б, над нею. І це дає йому нові права, відкриває перед ним нові можливості. Одна з них у тому й полягає, щоб образ буття не завершувати, а тільки ескізно його накидати. Бо незавершеність, ескізність співзвучна відтворюваній тут «швейкіані» Шмельдера-героя. Крім того, необхідність заповнювати все нові прогалини цієї «швейкіани» мобілізує авторську активність, яка в даному разі можлива тільки як активність іронічна, навіть саркастична: «На цьому вичерпується і воєнна, і подружня тема, й далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я муситиму згадати, задля більшої пропорційності я подам у стилізованому вигляді — або в стилі модерн, або в стилі художників Шпіцвега чи Макарта». Для «швейкіани», яка підводить до думки, що «процес роблення людей починається аж тоді, коли ти відлучаєшся з військових частин, які тільки є», такий стиль щось природне, коли взагалі не єдино можливе. Тому що глузування з інших він доповнює глузуванням з себе самого.

У повісті «Чим скінчилось одне відрядження», опублікованій двома роками пізніше, автор уже зовсім відірвався від героїв: у дії він участі не бере і про себе нічого не розповідає. Це, однак,— аж ніяк не повернення до манери, в якій написано роман «Де ти був, Адаме?», а продовження змін, початих «Очима клоуна» і «Самовільною відлучкою». У повісті про витівку батька й сина Грулів нема й натяку на авторське всевідання. Хід суду над ними переказується з чужих слів навіть з украплюванням відповідних цитат: «Вони курили, сидячи на межовому камені біля бундесверівського джипа, який уже догорав і водієм якого (це з'ясувалося трохи пізніше) був Груль-молодший, і дивилися на пожежу „не тільки цілком спокійно, а й вочевидь задоволено“» — так принаймні записав у своєму протоколі поліцмейстер Кірфель із Бірглара.

Така форма не меншою мірою, ніж шмельдерівська ескізність, сприяє комічному забарвленню зображуваного, оскільки наперед його «очуднює». Але в описі грулівського «хеппенінга» гумор явно переважає над сатирою. Навряд чи тому, що Белль «подобрішав». У ранніх його творах фінал був іще осяяний неяскравим світлом надії; у творах пізніших цього вже немає. Не через дедалі більшу «іпохондрію», а завдяки гіркому політичному досвідові 1945 рік багато чого обіцяв, але обіцянки не збулися: «ХДС зруйнував у цій країні християнство, СДПН зруйнувала соціалізм»,— сказано в беллівському «Інтерв'ю із самим собою».

І все ж повість «Чим скінчилось одне відрядження» світліша і від попередньої «Самовільної відлучки», і від наступного «Групового портрета з дамою». Чим це можна пояснити?

У своїх «Франкфуртських лекціях» Белль висловив таку думку: «Антипа тіл німців до провінційного, до повсякденного (тобто до істинно соціального, істинно гуманного) якраз і свідчить про їхній провінціалізм. Провінції творять світову літературу, якщо доростають до її мови: я назву лиш Дублін і Прагу». Він указував на Джойса та Кафку, але стояв, скоріше всього, ближче до Діккенса: його опора — сім'я, довіра між сусідами, смак до доброї їжі та інших дрібних життєвих радощів. На цьому грунті Белль створював свою «естетику гуманного», покликану, на його переконання, протистояти наступові наділених владою нелюдів.

Місце дії повісті «Чим скінчилось одне відрядження» — саме така мила Беллевому серцю провінція. Її населяють люди терплячі, добрі, поблажливі люди, які все розуміють. Ну й, як звичайно, дивакуваті. Тільки в цьому середовищі суд над Грулями міг завершитися так, як він завершився, бо тільки тут їхній протест могли оцінити гідно. У певному розумінні перед нами — утопія. Але сконструйована цілком свідомо і тому не така вже наївна, як може видатись: адже Белль не просто милується своїми героями, він і посміюється з них.

До речі, утопію являв собою ще «Ірландський щоденник» (1954 1957) там в океані зелений острів, який ніколи не посилав до чужих земель солдатів, а тільки проповідників, у гордій своїй нужді, в своєму сповненому гідності вмиранні протиставлявся ситій, самозакоханій Німеччині.

Становлення своєрідного беллівського автора, почате в «Очима клоуна», завершується в «Груповому портреті з дамою». Ми вже знаємо, що він іронічно-серйозно називає себе «авт.», користується послугами багатьох добровільних і не зовсім добровільних «свідків» і нарешті сам втручається в дію. Не живе в ній, як Шмельдер із «Самовільної відлучки», а саме втручається в неї. Інакше кажучи, виступає не в ореолі всевідання, а маючи в руках скіпетр і державу творця.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» Про Генріха Белля — людину й письменника“ на сторінці 7. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи