Розділ «Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» Про Генріха Белля — людину й письменника»

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою.

Розповідаючи сімейну історію, Белль виявляє, як завжди, скромність: судячи з усього, «найменш придатним носити військову форму» був саме він, бо в школі так і не вступив до гітлерюгенду, хоч на нього й неабияк напосідали. Найцікавіше, однак, навіть не те, що Белль відмовився, а саме мотиви, які він висунув: «Моя непереборна (і донині непереборна) антипатія до нацистів не була опором, вони чинили опір мені в усіх сферах мого існування... Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край». Тут ми стикаємося з несумісністю нібито біологічною (а насправді, звичайно, моральною), яка насамперед здається наївною. Вона й справді наївна у своїй «нутряній» дологічності, примітивній емоційності. Але є в ній і щось надійне. Навіть коли її порівнювати з позицією тих, хто спирається на свою ідейну переконаність: адже переконання можна поміняти, а натуру — ні. В усякому разі, Беллева несумісність із нацистським і всяким іншим злом непогано прислужилася йому: вона виліпила з нього не просто добру людину, а й прекрасного письменника.

Свій внесок у все це зробило й місто Кельн. У 1979 році, відповідаючи на запитання журналіста про національну самосвідомість, Г. Белль сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили, через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мріяв про окрему рейнську державу... Ось і Аденауер був такий самий, як і мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір». Хоч Гітлер — виходець з Австрії, хоч кар'єру свою він починав у Баварії, на Рейні його «теорію» «практику» ототожнювали з пруссацтвом з усім тим войовничим, пангерманським, імперським, що кидало тінь на історію німців. А кельнці зі своїми римськими руїнами, своїм неортодоксальним католицизмом, своїми карнавалами, своїм своєрідним космополітизмом були зовсім інші, набагато «кращі» німці. А може, Беллеві так тільки здавалося, бо він сам був інший?

Протягом півсторіччя нас переконували, що кращі люди Німеччини, коли не билися з третім рейхом, то принаймні залишали його: виїхали брати Манни, Деблін, Фейхтвангер, Брехт, Ремарк, Анна Зегерс, Леонгард Франк і сотні інших. Але все це — письменники з гучними іменами. Хоч як гірко було їм залишати рідний дім, на них усе ж десь чекали. Обставини в Белля та його рідних були інші: «Недавно,— читаємо в його автобіографічній книжці „Що ж із цього хлопчика вийде?“ (1981),— Франк Г., тридцяти семи років (він народився в передостанній воєнний рік) запитав нас, чому ж ми все-таки не емігрували. І нам було важко йому розтлумачити, що таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць; звичайно, ми знали, що дехто емігрував: знайомі євреї... чи такий чоловік, як Брюнінг, але ми — куди і хто ми такі?». Згодом Белль, уже бувши солдатом, розмірковував, чи не перебігти до противника але збагнув, що там його теж ніхто не жде з розгорнутими обіймами, і «дезертирував усередину». В останні місяці війни — в буквальному значенні (тобто втік із частини додому), а протягом багатьох років, зокрема й передвоєнних,— у значенні, так би мовити, переносному.

І в початковій школі, й у гімназії, і коли вже її закінчив і працював у книгарні боннського букініста, він не бажав мати з режимом нічого спільного. Режим, однак, на нього зазіхав: наприкінці 1938 — на початку 1939 року Белль відбував трудову повинність на важких земляних роботах, а в липні 1939 року його призвали до армії, де він і перебував до кінця війни.

Та щойно в планах режиму, що стосувалися його, утворилася прогалина (це сталось між лютим і листопадом 1938 року), як Белль одразу ж вислизнув. І знову ж таки і в прямому, і в переносному значенні: наводячи на всю сім'ю жах, він сидів удома й писав оповідання, працював над романом, тобто (за його власними словами) «пробував свої сили як вільний письменник». Гірший час важко було й вибрати: Гітлер проковтнув Австрію, готувався проковтнути Чехословаччину, в самому рейху наростав терор, і якби хтось чужий зазирнув тоді ненароком до беллівських рукописів, то їхній автор опинився б, швидше за все, в концтаборі.

Стати письменником Белль вирішив давно, майже відразу ж, як почав замислюватись над вибором професії, і турботи батька й матері про те, на кого йому вчитися — на ремісника, землеміра чи священика,— викликали в нього усмішку. Але доля не всміхалась йому у відповідь. Ранні рукописи згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. А втім, Белль і не шкодував за ними, бо вважав, що не в них було закладено основи його літературного стилю, а в тих листах, які він цілих шість років посилав із фронту своїй нареченій, згодом дружині Аннемарі. Та навряд чи військова цензура дозволяла їм стати вправами вільного письменника. Крім того, хоч Белль служив телефоністом, жодного разу не вистрілив і згадував про свій карабін лише тоді, коли фельдфебель лаяв його, що карабін знов не почищений, він був солдатом з усіма наслідками, які з цього випливають.

У солдатах йому щастило й не щастило — все залежить від того, як на це подивитись. Він побував у Польщі, у Франції, довго й тяжко хворів на дизентерію. З літа 1943 року перебував на Східному фронті — в Криму й під Одесою. Був кілька разів і досить серйозно поранений, лежав у госпіталях у Румунії та Угорщині. Одне слово, його, мов тріску, крутила водоверть війни. Так тривало до літа 1944 року. А потім Белль починає по-своєму втручатися в хід подій. Кінець війни вже не за горами, і перемагає бажання протриматися й вижити. Від такого бажання не гріх було б і відмахнутися, як від суто шкурницького, коли б ішлося не про Белля (ні, не про майбутнього знаменитого письменника, а про колишнього хлопчика, що «просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду»).

З підробленим наказом про відрядження Белль їде до Меца, а звідти, виклопотавши справжнє відпускне свідоцтво,— додому. Так починається його «швейкіана», що тривала мало не три чверті року. Пригадуєте, як герой Ярослава Гашека, бравий вояк Швейк, простував через усю Богемію до Чеських Будейовіц, не кваплячись приєднатися до своєї частини? Наслідував Белль і приклад іще одного гашеківського героя, однорічника Марека, що всіма силами намагався занедужати й таким чином уникнути геройської смерті в окопах. Так само й Белль — дружина впорскувала йому ліки, від яких страшенно підскакувала температура.

У немічній і через те ліберальній габсбурзькій монархії такі люди, як Швейк і Марек, не дуже ризикували. Щодо Белля, то його «швейкіана» своєю смертельною небезпекою нагадувала «російську рулетку»; в «Листі до моїх синів» він розповів про унтер-офіцера Шміца, що його «розстріляли як дезертира за кілька сотень метрів від батьківського дому». А проте Белль не припиняв своєї «гри», то втікаючи з частини, то повертаючись до неї, щоб знов дістати потрібні папери (нацистська бюрократична машина вже працювала з перебоями — не так навіть розхитавшись, як засліплена власною безцільністю). Часом він перегравав, ніби кидаючи виклик долі: скажімо, коли дезертирував тільки заради того, аби відвезти додому випадково роздобутий цукор. Очевидно, йому потрібен був не ризик, який лоскоче нерви, а нагода ще і ще раз упевнитись, що всупереч усьому він має дещицю особистої свободи, дарованої аутсайдерством.

Повоєнне життя в Белля склалося по-справжньому щасливо — певна річ, якщо зважити на загальне невтішне тло. В американському полоні він пробув недовго, якийсь час навчався в Кельнському університеті, працював у статистичному управлінні. Ну й, звичайно ж, одразу почав писати. Перші його оповідання побачили світ у 1947 році, отож роками боротися хоча б за якесь визнання (як колись було з Ернестом Хемінгуеєм) йому не довелося. У 1951 році Белль уже міг дозволити собі відмовитися від побічних заробітків; він став літератором професійним.

На цьому критики звичайно завершували виклад біографії письменника й переходили до творчості. Проте в біографії Белля є іще щось таке, про що слід нагадати.

Сходження на літературний Олімп тривало: збільшувалися тиражі його книжок, зростала їхня популярність серед читачів, добробут автора досяг того рівня, що межував з багатством. До 60-х років Белля уже вважають першим письменником ФРН. Більшість критиків ставить його навіть поперед Гюнтера Грасса, який 1959 року надрукував роман «Бляшаний барабан», що мав грандіозний успіх. Те, що в давнину говорили в нас про генералів та вельмож («кавалер усіх російських і багатьох іноземних орденів»), можна сказати про Белля, тільки замінивши слово «орден» словами «літературна премія». А в 1972 році він став також і Нобелівським лауреатом. Ще раніше, 1969 року, його обрали головою німецького пен-центру, 1972 року — президентом міжнародного пен-клубу. Здається, не залишалося вже почесних посад, титулів, нагород, якими його не вшанували б...

Отже, сходження на Олімп відбулося. Не було тільки олімпійця: він із Белля вочевидь не вийшов. Насамперед через уже згадану особисту скромність, якусь нездоланну (хоч і зовсім позбавлену самоприниження) соромливість. Белль не вмів і не бажав нікого й нічого «репрезентувати», і в цьому своєму небажанні, в цьому невмінні був цілком природний, як і тоді, коли просто-таки не зміг вступити до гітлерюгенду. Він пройшов свій життєвий шлях, так і не давши нікому створити довкола себе хоч би сякий-такий міф, хоч би бліденьку легенду. Мабуть, найпереконливіше свідчення цьому — його могила. У невеличкому селищі Мертен, що лежить між Бонном і Кельном, на кладовищі стоїть простий дерев'яний хрест. На ньому напис: «Генріх Белль. 1917—1985». Хрест трохи розмальовано в лубочній, але зовсім не яскравій манері. А розмалював його син письменника Рене, художник за фахом.

Олімпійця з Белля, однак, не вийшло не тільки через його соромливість. Причина тут і у властивій Беллеві незгідливості, його нездатності припускатися будь-яких компромісів із совістю. Цей лагідний чоловік нерідко бував на диво незгідливим саме завдяки своїй терпимості, своїй неупередженості.

Наприкінці 60 — на початку 70-х років рух так званих «нових лівих» досяг свого апогея. Уся Західна Європа, зокрема й ФРН, була охоплена студентськими заворушеннями. Різко активізували свою діяльність і терористичні групи, що вважали зухвалі пограбування та вбивства засобом боротьби з капіталізмом. Найвідоміша серед них була група Баадера — Майнгоф. За нею полювала вся поліція, вся служба безпеки; преса створила з її членів той «образ ворога», який наводив на міщанина жах і заразом кидав його в стан спраглого крові шаленства. І Белль (газетна критика вже зробила була з нього такого собі мудреця, що стоїть «над сутичкою») висловився за те, щоб навіть на Андреаса Баадера та Ульріку Майнгоф подивитись як на людей, а не як на породження пекла,— подивитися й спробувати їх зрозуміти. Й одразу все навколо Белля змінилося: його звинуватили в потуранні терористам, газети шпрінгерівського концерну цькували письменника, а поліція не спускала його з очей і навіть удиралася в його дім, влаштовувала обшуки.

А втім, поки що все відповідає тодішнім нашим стереотипам: прогресивний письменник підніс свій чесний голос проти імперіалістичної тиранії і опинився під колесами її колісниць. Проте майже одночасно Белль вступив у конфлікт із радянськими властями.

У 60—70-і роки письменник часто відвідував Москву. Тільки першого разу, в 1962 році, він прибув у складі делегації, а потім, уже маючи в Москві та Тбілісі чимало друзів, їздив до них у гості. Але канцелярії Спілки письменників при цьому обминав. І, говорячи про тодішнє наше життя, про нашу тодішню політику, висловів не перебирав. Надто коли йшлося про ставлення до інакомислячих письменників. Белль протестував проти суду над А. Синявським, Ю. Дані елем, проти переслідування В. Некрасова, Г. Владимова, В. Войновича, а коли О. Солженіцин опинився в Кельні, він знайшов тимчасовий притулок у домі Белля. В цьому не було і грана ворожості до нашої країни: адже автор «Листа до моїх синів» наголосив на тому, що коли «в написаному чується нарікання, то це може бути нарікання тільки на німецький райх, на правлячу верхівку й на тих, хто в ньому живе, але ні в якому разі — на жодну з держав-переможниць, тобто і не на Радянський Союз». А в іншому місці (полемізуючи цього разу з нашими інакомислячими B. Буковським та Н. Коржавіним, що живуть на Заході) він відмовлявся «втупити погляд тільки в Радянський Союз, тільки в ньому бачити небезпеку для всього світу».

Нашу теорію (з тими чи тими застереженнями) Белль ладен був прийняти. Але він не міг погодитися з «практикою» — сталінською і застійною, що нехтувала право і справедливість, робила ставку на насилля. Брежнєвська система відповіла на його критику бойкотом. Від 56-х років Белля широко видавали в Радянському Союзі, і незабаром він став у нас одним із найпопулярніших зарубіжних авторів. Та все припинилось у 1973 році, й вимушена пауза затяглася майже на півтора десятиріччя.

Одне слово, Белль виявився відкинутим двома антагоністичними система ми, виявився чужим і «вдома», і «в гостях». Знову ситуація аутсайдера. Але не зовсім така, як у дні його воєнної «швейкіани». Тоді він прагнув вижити й утвердити себе у власних очах, оскільки відторгнутість від нацистського суспільства була мало не цілковита. Тепер — справа інша: Белль відчужував себе від влади, але не від підвладних. І цурався узагальнюючих абстракцій. То дегуманізована влада мала до них особливу пристрасть, тут називала когось «терористом», там — «дисидентом». А Беллеві йшлося про окрему людину.


2


Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту. Груповий портрет з дамою. » автора Генріх Белль на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» Про Генріха Белля — людину й письменника“ на сторінці 2. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи