Розділ «Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» Про Генріха Белля — людину й письменника»

Отже, не сила відлякувала Белля, а насилля, яке надто часто за нею ховалося Тим-то він і не довіряв почуттю помсти. Равік із «Тріумфальної арки» (1946) Ремарка вистежив і вбив есесівця, що замучив у фашистському концтаборі жінку, яку він, Равік кохав. У Леонгарда Франка молода єврейка Руф так само вчинила з нацистом Цвішенцалем винним у смерті її батька й матері («Учні Ісуса», 1947). Власноручно покарав фашистського злочинця герой роману Гюнтера Вайзенборна «Месник» (1961). І між авторами та їхніми персонажами ніяких суперечностей не було. А в Белля все інакше.

Колись такий собі лейтенант Гезелер послав солдата Раймунда Баха на смерть. І друг убитого Альберт Мухов дав лейтенантові ляпаса, за що й просидів півроку у військовій в'язниці. Тепер Альберт міркує: «І вибрав же я час затопити Гезелерові в пику! Потім це здалося мені безглуздим — так ніби ляпасом можна помститися за смерть Рая». Але є ще Раєва вдова, красуня Нелла, об'єкт подвійного поклоніння: як жінка і як удова поета, що його тепер стало модно уславляти. До її почту потрапляє і Гезелер. Ідентифікувавши його з тим лейтенантом, Нелла має намір узяти реванш. Ні, не крові винного прагне вона, а бодай його приниження. Але й цього домогтися їй не судилось: «Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне — нудьгу... Невже отак ішла Юдіф до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?»

Тільки Неллина мати, сварлива, ненажерлива стара, що дозоляє родичам своїми справжніми й вигаданими недугами, виявляє наполегливість у прагненні помститися Гезелерові. Але все звелося до комічної бійки між бабусею та нинішніми шанувальниками поета Баха — Шурбігелем і патером Вілібрордом...

Так усе це змальовано в романі «Дім без господаря» (1954).

Коли Альбертову, Неллину та бабусину поведінку можна пояснити тим, що в них, мовляв, така вдача, то в Ганса Шніра вдача, як бачимо, трохи інакша. І він на все може піти задля Марі, зокрема на паперть. Однак на насилля — ні: «Я навіть ладен був боротися за неї,— каже Ганс.— Але коли я чую слово „боротьба“, то щораз уявляю собі тільки боротьбу фізичну, тобто смішну — якусь бійку з Цюпфнером».

Смішну бійку змальовано і в повісті «Втрачена честь Катаріни Блум, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» (1974): «На жаль, задля правди треба повідомити, що в ту мить Блорна справді дав Штройбледерові помордаса. Скажемо відразу, щоб відразу й забути: полилась кров, кров із Штройбледерового носа, за різними підрахунками від чотирьох до семи крапель...» А втім, у «Втраченій честі Катаріни Блум» ця сценка ніби не до місця, адже героїня повторює те, що вчинив Ремарків Равік чи Руф Леонгарда Франка,— тобто вбиває свого ворога.

«Цього разу Беллева дама стріляє»,— такий заголовок дала клерикальна газета «Рейніше меркур» (№33 за 1974 рік) своїй рецензії на «Втрачену честь Катаріни Блум». «Дама» — це натяк на головну героїню роману «Груповий портрет з дамою» Лені Груйтен-Пфайфер, чий звичайнісінький, цілком природний нонконформізм дуже засмутив консервативну пресу. А тепер ось Лені, перевтілившись у Катаріну Блум, ще й стріляє... Виходить, рецензент із «Рейніше меркур» забув, що одна з героїнь Белля стріляла ще в 1959 році, тобто в романі «Більярд о пів на десяту». Звуть її Йоганна Фемель, і вона вже багато років божевільна чи такою прикидається. Автор нам цієї таємниці не відкриває, а Йоганнина онука Рут каже: «Я не розумію і не хочу розуміти бабусю. Її божевілля — брехня, вона не давала нам їсти, і я зраділа, коли її забрали... Може, це й правда, що вона робила й робить велике діло, але я навіть чути не хочу ні про яке велике діло...

І залишається незрозумілим, на чиєму ж боці Белль: чи то Йоганни, яка стріляє в міністра, чи то Рут, яка її недолюблює.

У всякому разі, хоч би якого значення надавала радянська критика 60-х років цьому пострілові, об'єктивно він залишається на периферії роману. Та й Шрелла — гнаний, емігрант, людина, яка в романі найбільше зазнала кривди від усіляких націоналістів, але так і не прийняла їхнього „причастя буйвола“ — цей самий Шрелла дивиться на колишнього свого мучителя Нетлінгера, як Альберт і Нелла на Гезелера, а не як стара Йоганна на міністра: Шрелла „чекав, так само даремне чекав того, до чого прагнув ось уже більше як двадцять років: ненависті... Він заздрив людям, здатним на такі прості почуття, але сам не міг ударити його в це кругле обличчя, на якому проступала збентежена усмішка, дати йому штурхана“.

„Втрачена честь Катаріни Блум“ — справа зовсім інша. Тут убивство стоїть у самому центрі повісті, визначає всю її дію. Та чи можна вважати, нібито Белль змінив свої погляди на вбивство? Гадаю, що ні.

Молода жінка, що вибилася з самих низів, дуже ділова, дуже організована, зовсім не позбавлена амбіцій, випадково познайомилася з чоловіком, і вони безоглядно покохали одне одного (кохання в Беллевих творах спалахує завжди несподівано, відразу й ні з сього ні з того). Катарінин обранець виявився терористом, не таким страшним, правда, як його змальовували, та все ж терористом. Але Катаріна допомогла йому втекти. За неї береться не тільки поліція, а й жовта преса, яка бреше і цькує її так натхненно, так безсоромно, що ні від честі, ні від гідності Катаріни вже нічого не лишається. І тоді вона стріляє в репортера Тетегеса, головного свого переслідувача. Стріляє не в стані афекту, а зберігаючи дивовижний спокій.

Від цього вчинку своєї герої і Белль (в одному з інтерв'ю) недвозначно відмежовувався: „Ця молода жінка обрала шлях, який я в жодному разі не можу рекомендувати...“ Бажано, однак, зрозуміти, чому ж письменник звернувся до такого сюжету. Невже задля того, щоб затаврувати Катаріну Блум? Гадаю, відповідь закладено вже в самій назві повісті: ...або Як виникає насильство і до чого воно може призвести». Хіба не ясно, що насильство тут — це дії держави, поліції, преси, а постріл Катаріни Блум — тільки їхній наслідок? Белль був переконаний, що насильство неминуче породжує у відповідь насильство, тому спроби викорінити його силою не можуть породити нічого, крім замкнутого кола самовинищення. 1972 року він написав у італійській газеті «Ля провокаціоне»: «Я прагну милосердя, а не жертв! І кажу весь час і настійливо: бог — це бог живих, а не мертвих».

Хтось може сказати, що заклик цей наївний, бо в ньому нема конкретних пропозицій. Письменникові, проте, не конче бути зцілителем, він може зробити світові неоціненну послугу й у ролі діагностика. А реальні акції — справа політиків. І хіба в другій половині 80-х років найкращі з них не докладають зусиль саме до того, щоб урятувати нашу планету від насильства?

Та повернімося до Белля. Він (сподіваюся, мені пощастило це показати) — не апологет слабості. Людська непереможність люба йому не менше, ніж Хемінгуеєві чи Ремарку. Але він інакше її витлумачує, не тільки не ототожнюючи (а-ля Ремарк) з непереможністю солдатською, а й не прирівнюючи (а-ля Хемінгуей) до ковбойського «кодексу честі». На щиті Генріха Белля стоїть слово «терпимість», що годиться швидше лицареві Печального Образу.

З

1979 року вийшов Беллів роман «Дбайлива облога». То був час розгулу політичного тероризму, коли вершителі доль західного світу почали відчувати себе ніби бранцями власної системи. І в романі все починається з того, що вже літнього газетного магната Фріца Тольма щойно обрали головою якоїсь Спілки. Очевидно, Спілки підприємців або, як це тепер сором'язливо називають у ФРН, Спілки роботодавців. Отже, Тольм — людина, що стоїть біля самої вершини фактичної влади у країні. Родом занять і деякими рисами біографії він навіть нагадує реального короля преси Цезаря Акселя Шпрінгера: беллівський герой, як і Шпрінгер, 1945 року дістав від англійських окупаційних властей ліцензію на видання газети, оскільки не був зв'язаний з нацистами, і з скромної провінційної газетки виріс неосяжний концерн. Однак Тольм — постать, на Шпрінгера зовсім не схожа, через те й доля в нього інша. Він не прагнув такої кар'єри і, бувши за освітою мистецтвознавцем, залюбки став би директором художнього музею. Видавнича імперія розрослася незалежно від його волі, підлягаючи власним законам, і навіть усупереч його волі: зовсім недавно вона, наприклад, проковтнула останню в Рейнській області незалежну газету, яку Тольм без огиди брав у руки, і тепер він не читає газет зовсім.

Симпатичним капіталістом був іще Френк Каупервуд із драйзерівської «Трилогії бажання» («Фінансист», «Титан», «Стоїк»). Не позбавлений привабливості й ролланівський Тимон у «Зачарованій душі». Але вони імпонували читачеві своєю активністю, енергією, могутністю: адже на них іще падав відблиск титанів буржуазного світу, виведених колись Бальзаком. А в романі «Дбайлива облога» діяльні капіталісти, навпаки, малосимпатичні, якщо не відразливі зовсім. Це — права рука Тольма, «сірий кардинал» Амплангер, колега з іншої галузі Бляйбль і, звичайно ж, Тольмів зять Фішер. Вони, втім, для європейської літератури XIX — XX сторіч досить традиційні. Зате Тольм у ній — явище нове. Бо він не лише пасивний, а й слабкий, добрий, терплячий. Він — невільник свого багатства, власної примарної влади, іграшка в руках не тільки Амплангера, але й референтів, секретарів.

Обидва Тольмові сини подалися в ліві екстремісти. Один із них, Рольф, навіть сидів у в'язниці й тепер, позбавлений можливості працювати за фахом, живе в селі з молодою комуністкою Катаріною. А Рольфова дружина Вероніка, забравши сина, втекла з Беверло, колишнім Рольфовим приятелем, майже названим сином старого Тольма. Цей Беверло подавав великі надії в банківській справі, його чекала блискуча кар'єра, а він став терористом і відверто погрожує підірвати Тольма, Бляйбля, Фішера й решту, навіть дещо з цією метою вже зробив. І через це всіх їх тепер пильно охороняє поліція: варта навколо замку, в якому живе Тольм; машини з увімкненими сиренами й вертольоти, що супроводжують його лімузин; тотальна перевірка всіх гостей і відвідувачів; ретельне прослуховування всіх телефонів. Це водночас і охорона, й нагляд: адже потенційні Тольмові вбивці певною мірою належать до його сім'ї.

Все в цій сім'ї змішалось, переплуталося, стало з ніг на голову. Навіть доти тихесенька католичка-дочка, дружина Фішера, втекла з молодим поліцейським із особистої охорони, спершу від нього завагітнівши,— втекла, бо від Фішера не можна було не втекти та й у її обложеній віллі не було інших, привабливих чоловіків. Усе це — якийсь абсурд, порочне, зачароване коло, саме існування в «облозі». І Тольм не протестує ні проти охорони, ні проти нагляду, ні проти доччиної втечі, ні навіть проти замахів Беверло. Він тільки відчуває страх, боїться навіть слуг, щохвилини чекає від них удару. І бачить, що пануюча в країні система — це Кронос, який пожирає власних дітей. Чи не означає це, що вона, система, приречена, сповзає до краю прірви? Адже герой шепоче на вухо дружині: «Кете... я мушу тобі щось сказати».— «Кажи».— «Ти ж знаєш, я завжди тебе любив. І ще одне ти повинна знати».— «Що саме?» — «Що колись таки настане, таки переможе якийсь соціалізм...»

Тольма обрали головою правління Спілки як «найвразливішого, найслабшого, до того ж його зв'язують з „тими“ кревні узи... Поступливий і лагідний, він усе ж в одному виявив твердість і непохитність — у бажанні разом із дружиною поховати на тихому сільському кладовищі безталанного Беверло, що готував замах на його життя. Беверло вистежили в Стамбулі, і він знищив себе, прихопивши з собою на той світ іще й двох поліцейських. Участь Тольма в похороні Беверло — виклик Спілці; це коштуватиме йому посади голови правління. Але Тольм, не вагаючись, іде на цю жертву. Заради чого? Щоб відстояти своє право на терпимість. І це розуміє навіть начальник охорони Гольцпуке. ...І коли він, Гольцпуке, починає міркувати, забувши про політику та службові поліційні справи, то їхній намір піти на похорон викликає в нього справжній захват».