Розділ восьмий

— Ти так вважаєш?

— Він же не монстр. Якщо він так учинив із тобою, значить у нього було якесь раціональне пояснення. Так це називається, коли начебто пристойні люди виправдовують свої непристойні вчинки. Там, у твоєму світі, ти видатний фізик?

— Ні, я викладач у посередньому коледжі.

— Ти заможний?

— Із професійної і фінансової точки зору, я не вартий і нігтя твого Джейсона.

— Ну, ось. Він же сам каже, що дає тобі шанс усього твого життя. Він хоче спробувати іншого життя. То чому б і тобі не дати шанс? Я не кажу, що це правильно. Я розповідаю про те, як гарна людина довела себе до таких жахливих учинків. Це — вступний курс «Соціальна психологія 101».

Вона, мабуть, відчуває, що мною оволодіває лють, бо каже:

— Джейсоне, не варто казитися саме зараз. За хвилину ми повернемося в той коридор. Ми — важелі управління. Твої слова, чи не так?

— Авжеж.

— Якщо це правда, якщо наш емоційний стан якось впливає на вибір цих світів, то куди нас заведе твоя лють і заздрість? Не можна, щоб ти втримував цю енергію, відчиняючи двері. Тобі треба якимось чином відпустити її.

Я відчуваю, що препарат починає діяти.

Мої м’язи розслабляються.

На секунду гнів щезає в річці миру й спокою, і я б усе віддав, щоб це не закінчувалося, щоб я так і плив у її хвилях.

Коли Аманда вмикає ліхтар, стіни, перпендикулярні до дверей, зникають.

Я дивлюся на шкіряну сумку з рештою ампул і думаю: якщо цей гад, що зробив це зі мною, зумів управляти цим ящиком, то і я навчуся.

У синьому світлі Аманда спостерігає за мною.

Я кажу:

— У нас залишилося сорок чотири ампули. Двадцять дві спроби, щоб усе виправити. Скільки той, другий, Джейсон прихопив із собою в куб?

— Сотню.

Чорт.