Розділ восьмий

— Пам’ятаєш, що ти сказала про коридор? Як він нагадав тобі про білу западню?

Вона перестає їсти, дивиться на мене.

— Двері в коридорі — це підключення до безлічі паралельних світів, так? А що, як ми самі визначаємо, до якого світу підключитися?

— Як?

— А що, як це схоже на усвідомлене сновидіння, де ми якимось чином вибираємо певні світи?

— І ти хочеш сказати, що з безкінечної кількості реальностей я навмисне вибрала оцей закутень?

— Ненавмисне. Може, це відображення того, що ти відчувала в той момент, коли відчиняла двері.

Вона доїдає останній шматок сухпайка й кидає порваний пакет у вогонь.

— Згадай той перший світ, який ми побачили — Чикаго в руїнах, де навколо нас розвалювалися будинки. Який стан був у нас, коли ми опинилися в тій підземній парковці?

— Страх. Жах. Розпач. О Боже. Джейсоне.

— Що?

— Перед тим, як ми відчинили двері в ангар і побачили, як наші версії схопили, ти саме про таку можливість і розповідав.

— Хіба?

— Ти розповідав про ідею мультивсесвіту, і про те, що все, що може трапитися, трапляється, і ти сказав, що десь існують наші з тобою версії, які так і не добралися до куба. За мить ти відчинив двері, і ми побачили саме цей сценарій.

Я відчуваю, як у мене поколює в хребті від такого раптового містичного осявання.

— Увесь цей час ми не могли зрозуміти, де важелі управління...

— А ми самі є цими важелями.

— Точно. І якщо це справді так, то ми можемо вирушати куди завгодно. У тому числі й додому.

Рано вранці наступного дня ми стоїмо посеред цього мовчазного містечка по пояс у снігу й тремтимо, дарма, що понатягали на себе увесь зимовий одяг цієї нещасної сім’ї, який тільки знайшли в гардеробі.

Попереду на полі жодного нашого сліду. Ніяких ознак куба. Нічого, тільки гладкий незайманий сніг.