Розділ восьмий

У неї зазоріли очі.

— Авжеж. Це ж магнітне поле куба збиває стрілку компаса з правильного напрямку.

Ми пробиваємося крізь пухкий сніг. Посеред поля стрілка обертається зі сходу на захід.

— Ми над ним.

Я починаю копати, сніг обдирає мої голі руки, але я не можу зупинитися. Десь через метр я вдаряюся об край куба, копаю далі, для захисту натягнувши рукава на кисті, які вже не просто замерзли, а заніміли.

Коли нарешті мої напівзамерзлі пальці хапаються за верх відчинених дверей, у мене з горла виривається крик, який луною розходиться в цьому скутому кригою світі.

Через десять хвилин ми вже знову всередині куба й випиваємо ампулу сорок шість і ампулу сорок п’ять.

Аманда запускає таймер на своєму годиннику, вимикає ліхтар, щоб зберегти батарейки, і коли ми сидимо поряд у холодній темряві, чекаючи, поки подіє препарат, вона каже:

— Ніколи не думала, що так зрадію, знову побачивши наш чортів маленький рятувальний човен.

— Справді?

Вона схиляє голову на моє плече.

— Дякую, Джейсоне.

— За що?

— Що не дав мені там замерзнути.

— То ми квити?

Вона сміється.

— Аж ніяк. Тобто, не забуваймо, що це все через тебе.

Незвично перебувати в стані сенсорної депривації, сидячи в цілковитій темряві й тиші куба. Єдині фізичні відчуття — це холод металу, який проникає крізь одяг, і тиск Амандиної голови на плече.

— Ти не такий, як він, — каже вона.

— Хто?