Розділ сьомий

— У них була якась шоколадно-горіхова дурня, але ж ви любите просту чорну каву, правда ж?

Я роблю ковток.

— Так, це чудово.

Вона сьорбає свою каву, каже:

— Отже, вам, мабуть, усе це здається дивним?

— Можна й так сказати.

— Лейтон казав, що попередив вас про мій прихід і бесіду.

— Так, попередив.

— Чудово. Я — психіатр у цій лабораторії. Працюю тут уже майже дев’ять років. У мене є необхідні сертифікати й усе таке. Мала приватну практику, перш ніж прийшла працювати до «Лабораторій швидкості». Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам кілька питань?

— Слухаю.

— Ви сказали Лейтону... — вона розгортає свій записник. — Цитую. «На місці останніх десяти років просто якась зяюча діра». Це точно?

— Так.

Вона щось строчить олівцем на сторінці.

— Джейсоне, чи не доводилося вам нещодавно пережити чи побачити якусь загрозливу для життя подію, яка викликала у вас сильний страх, безпорадність чи жах?

— Я бачив, як прямо в мене на очах пострілом у голову вбили Даніелу Варгас.

— Що ви таке говорите?

— Ваші люди вбили мою... цю жінку, з якою я був. Якраз перед тим, як мене притягли сюди. — Аманда щиро приголомшена. — Чекайте, ви що, цього не знали?

Вона робить ковтальний рух, відновлюючи самовладання.

— Це, мабуть, було жахливо, Джейсоне, — вона каже це так, ніби не вірить мені.

— Ви вважаєте, що я це вигадую?