Розділ сьомий

— Мені цікаво, чи пам’ятаєте ви щось про те, що відбувалося в самому кубі, або про те, де ви були ці чотирнадцять місяців?

— Так, як я вже й казав, я нічого про це не пам’ятаю.

Вона ще щось записує, каже:

— Цікаво, може, ви цього й не пам’ятаєте... але під час того дуже короткого дебрифінгу ви сказали, що останнє, про що ви пам’ятаєте, це те, що ви були в барі на Логан-сквер.

— Я не пам’ятаю, щоб я таке казав, я тоді був сам не свій.

— Звісно. Отже, ніяких спогадів про куб. Добре. Ще кілька питань для відповідей «так-ні». Проблеми зі сном?

— Ні.

— Підвищена дратівливість чи гнів?

— Не зовсім.

— Проблеми з концентрацією?

— Не думаю.

— У вас є відчуття, що за вами стежать?

— Так.

— Гаразд. Ви не помічали, що у вас перебільшена стартова реакція?

— Я... не впевнений.

— Іноді надзвичайна стресова ситуація може викликати так звану психогенну амнезію, тобто порушення пам’яті за відсутності структурного ушкодження мозку. У мене таке відчуття, що після сьогоднішнього МРТ структурне ушкодження мозку ми зможемо відкинути. Тобто, це означає, що ваші спогади за останні чотирнадцять місяців усе ще там. Вони просто глибоко заховані у вашій пам’яті. І моя робота полягатиме в тому, щоб допомогти вам їх відновити.

Я сьорбаю каву.

— Як саме?

— Існує багато варіантів лікування, які ми можемо використати. Психотерапія, когнітивна терапія, креативна терапія. Навіть клінічний гіпноз. Я просто хочу, щоб ви знали, що для мене найважливіше допомогти вам упоратись із цим.

Аманда дивиться мені в очі з несподіваною бентежною пильністю, розглядаючи їх так, наче на моїй рогівці записані всі таємниці людського буття.