Розділ сьомий

Просканувавши картку біля ще одних зачинених дверей, він заводить мене до кімнати, яка нагадує комп’ютерний центр, або центр управління.

Зараз працює тільки одне робоче місце, де, задерши ноги на стіл, сидить жінка. На голові в неї навушники, тому вона не помічає, як ми заходимо.

— На цій станції завжди є люди — двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. Ми всі тут сидимо по черзі, чекаючи, поки хтось повернеться.

Лейтон ковзає за комп’ютерний термінал, вводить купу паролів, розгортає папки й занурюється глибше й глибше у вкладені паки, аж поки не знаходить те, що шукає.

Він відкриває відеофайл.

Це — HD-відео, зняте камерою, націленою на двері куба, очевидно, встановленою прямо над цими вікнами в центрі управління.

У нижній частині екрана видно мітку таймера: дія відбувається чотирнадцять місяців тому. Годинник показує час аж до сотої долі секунди.

У кадрі з’являється чоловік, підходить до куба.

На спині в нього рюкзак, надітий поверх обтічного скафандра, шолом від якого він несе під лівою рукою.

Ось він біля дверей, натискає на ручку, відчиняє їх. Перш ніж увійти досередини, він повертається через плече, дивиться прямо в камеру.

Це я.

Я махаю рукою, заходжу в куб, зачиняюсь ізсередини.

Лейтон перемотує відео вперед.

На екрані спливає п’ятдесят хвилин, куб стоїть непорушно.

Він знову уповільнює відео, коли в кадрі з’являється ще хтось.

Жінка з довгим каштановим волоссям підходить до куба, відчиняє двері.

Тепер подача відео відбувається з екшн-відеокамери «GoPro», закріпленої на голові жінки.

Зйомка ведеться ізсередини куба, видно, як світло падає на голі стіни й підлогу, відбиваючись від нерівної металевої поверхні.

— Фуррр, — каже Лейтон. — І тебе немає. Аж до... — Він відкриває наступний файл. — Три з половиною дні тому.

Я дивлюся на те, як я вибираюся з куба і падаю на підлогу, наче мене хто виштовхав звідти.