Розділ другий

Він вправний. Я навіть не відчув уколу.

По завершенні Лейтон котить каталку аж у протилежний куток операційної до скляних дверей, на стіні біля яких вмонтовано сенсорний екран.

— І хотів би я тобі сказати, що зараз буде весело, — каже він. — Якщо ти й справді настільки збитий з пантелику, що не пам’ятаєш, що зараз буде, то, може, воно й на краще.

Я хочу спитати, що відбувається, та язик і досі не слухається. Пальці Лейтона бігають по сенсорному екрану. Скляні двері відчиняються і він заштовхує мене в камеру, де саме стільки місця, щоб помістилася каталка.

— Дев’яносто секунд, — каже він. — Усе буде добре. Від цієї штуки ще ніхто не помирав.

Чується шипіння повітря і скляні двері зачиняються.

Утоплені в стелю світильники випускають холодне синє світло.

Я витягаю шию.

Стіни зусібіч помережані мудрованою системою отворів.

Зі стелі розпилюється дрібний переохолоджений туман і вкриває всього мене, з голови до ніг.

Тіло напружується, холодні краплі на шкірі замерзають і перетворюються на крижані бісеринки.

Я тремчу, а стіни камери починають гудіти.

Із отворів з наростаючим шипінням виривається біла пара.

Спочатку стрімкий потік.

Потім розбризкування.

Зустрічні струмені врізаються один в один над каталкою, наповнюючи камеру густим туманом, який приглушує верхнє світло. Там, де туман торкається моєї шкіри, замерзлі бісеринки неминуче вибухають.

Вентилятори починають працювати на видув.

За п’ять секунд газ викачується з камери, а в ній залишається специфічний запах неначе в повітрі літнього дня перед бурею — суха гроза й озон.

У результаті реакції цього газу з переохолодженою рідиною на моїй шкірі утворюється пекуча піна, яка шмалить не згірше за кислотну ванну.

Я гарчу, сіпаюсь у своїх оковах і думаю, скільки ж це ще триватиме. Я ледве витримую цей біль, і вже підступає вирішальний момент: або це припиниться, або воно мене вб’є.