Розділ другий

Мій син.

Не просто кухня.

Моя кухня.

Мій дім.

Це був сімейний вечір. Ми разом готували вечерю. Я бачу, як Даніела усміхається. Я чую її голос і джазову мелодію. Відчуваю запах цибулі, кислувато-солодкий аромат вина в подиху Даніели. Бачу блиск у її очах. Як безпечно й затишно на нашій кухні цього сімейного вечора.

Але я не залишився. З якоїсь причини я пішов. Чому?

Ось воно, іще трохи, і я згадаю...

Ригелі відсуваються, знов наче постріл — і двері до палати відчиняються. Лейтон змінив скафандр на класичний лабораторний халат, він стоїть у дверях і всміхається, наче насилу стримується і наперед смакує новину. Тепер я бачу, що він десь мого віку, привабливий, з виглядом «зірки школи», з помірним легким заростом на обличчі.

— Гарні новини, — каже він. — Усе чисто.

— Чисто від чого?

— Від радіаційного зараження, біологічної загрози, інфекційних хвороб. Остаточні результати сканування твоєї крові будуть готові вранці, але карантин тобі не потрібен. Ага. Ось що в мене є для тебе.

Він дає мені пакет зіп-лок зі зв’язкою ключів і затискачем для банкнотів.

«Джейсон Дессен», недбало написано чорним маркером на шматку клейкої стрічки, приліпленої до пластику.

— То що? Всі чекають на тебе.

Я кладу в кишеню те, що, вочевидь, є моїми особистими речами, і прямую за Лейтоном через операційну.

У коридорі з півдесятка робітників здирають поліетилен зі стін.

Побачивши мене, всі починають аплодувати.

Якась жінка вигукує:

— Ти супер, Дессен!

Ми йдемо й скляні двері розчиняються навстіж.