Розділ другий

— Ти відчуваєш біль де-небудь? — питає він.

Я хитаю головою.

— Ти знаєш, звідки в тебе ці порізи й синяки на обличчі?

Хитаю головою.

— Ти знаєш, хто ти?

Киваю.

— Ти знаєш, де ти?

Хитаю головою.

— Ти впізнаєш мене?

Хитаю головою.

— Я — Лейтон Вене, генеральний директор і лікар. Ми колеги й друзі. — Він тримає пару ножиць. — Треба звільнити тебе від цього одягу.

Він знімає вимірювальний пристрій і зрізає з мене джинси й труси, кидаючи їх у металевий лоток. Коли він ріже на мені сорочку, я втуплююся в лампи й намагаюсь не панікувати.

Але я голий і прив’язаний до каталки.

Ні, нагадую я собі, це галюцинація, що я голий і прив’язаний до каталки. Бо нічого цього не може бути.

Лейтон піднімає піднос із моїми черевиками й одягом і передає комусь за моєю головою, не в полі мого зору.

— Усе перевірити.

Із зали хтось швидко виходить.

Відчуваю пощипування від ізопропилового спирту за мить до того, як Лейтон витер ділянку шкіри на моїй руці.

Він зав’язує джгут над моїм ліктем.

— Візьмемо трохи крові, — каже він і бере з лотка з інструментами товсту голку для підшкірних ін’єкцій.