Розділ другий

Тріщить рація:

— Евакуаційна група, доповідайте. Прийом.

Жінка відповідає, в голосі бринить хвилювання:

— Дессен у нас. Ми в дорозі. Прийом.

Я чую, як повискують на ходу колеса.

— Вас зрозумів. Оцінка початкового стану? Прийом.

Вона простягає руку в рукавичці, вмикає якийсь вимірювальний прилад, приліплений до моєї лівої руки.

— Частота пульсу: сто п’ятнадцять. Кров’яний тиск: сто сорок на дев’яносто два. Температура: тридцять шість і дев’ять. Кисень: дев’яносто п’ять відсотків. Гамма: вісімдесят сім сотих. Час прибуття: тридцять секунд. Кінець зв’язку.

Я здригаюся від якогось гудіння.

Ми в’їжджаємо в товсті броньовані двері, які повільно відчиняються.

Боже мій!

Спокійно. Тобі це сниться.

Колеса попискують частіше, нетерплячіше.

Ми в коридорі, стіни затягнені поліетиленом, у мене мружаться очі від навали світла, яке ллється з люмінесцентних ламп над головою.

Двері за нами зачиняються з грюкотом і зловісним клацанням, ніби ворота фортеці.

Мене вкочують в операційну залу до величної фігури у скафандрі, яка стоїть у морі світла, що лине з хірургічних світильників.

Він усміхається до мене крізь маску-віконце і говорить, наче ми з ним знайомі:

— Із поверненням, Джейсоне. Вітаю. Ти зробив це.

Повернення?

Мені видно тільки його очі, але нікого зі знайомих вони мені не нагадують.