Розділ п’ятнадцятий

Вони прийшли зарано для лотереї.

Їх десятки.

І всі дивляться на нас.

Я озираюся на сходи, кров так сильно шумить у моїх вухах, що на якийсь час заглушує все водоспадом панічного «білого шуму».

Даніела каже:

— Ми не будемо тікати, — вона витягує пістолет з-за мого пояса й бере мене під руку. — Чарлі, візьми батька за руку і хай там що — не відпускай.

— Ти впевнена? — питаю.

— На мільйон відсотків.

Чарлі й Даніела міцно тримаються за мене з обох боків. Ми повільно долаємо останні кілька сходинок й рушаємо порепаною бетонною підлогою.

Мої двійники стоять між нами й кубом.

У залі нічим дихати.

Чути тільки наші кроки й вітер, який задуває у вибиті вікна високо вгорі.

Я відчуваю, як Даніела тремтить, видихаючи.

Рука Чарлі мокріє в моїй.

— Просто йдемо, — кажу я.

Один із них виступає наперед.

Він звертається до мене:

— Це не те, що ти пропонував.

Я кажу:

— Усе змінилося. Ціла купа нас спробувала вбити мене минулої ночі, і...