Розділ п’ятнадцятий

Відчуваю напад жалю, але швидко його вгамовую.

Я згадую всі ті ночі, коли я без сну лежав у ліжку й намагався уявити, як би все склалося, коли б я не вибрав те відгалуження дороги, йдучи яким, я став батьком і посереднім професором фізики, а не зіркою у своїй царині. Гадаю, що причина всьому — бажання мати те, чого в тебе немає. І чого, як мені здавалося, можна було досягти, зробивши інший вибір.

Але правда полягає в тому, що я таки зробив той інший вибір.

Бо я — це не тільки я.

Моє розуміння ідентичності особистості сильно похитнулося — виявляється, що я всього лише одна грань істоти на ім’я Джейсон Дессен, істоти, яка має безкінечну кількість граней, і яка зробила всі можливі варіанти вибору, і прожила всі можливі життя.

І я не можу позбутися думки, що ми — це щось більше, ніж просто загальна сума всіх виборів, які ми зробили, і що весь той безмір шляхів, які ми могли обрати, також якимось чином впливає на весь загал нашої ідентичності.

Але чхати я хотів на всіх тих інших Джейсонів.

Мені не потрібні їхні життя.

Я хочу своє життя.

І хай там як влаштована вся та механіка, а я хочу бути тільки разом із цією Даніелою і з цим Чарлі. Бо якщо різниця буде хоч у мікрон, вони вже не будуть тими людьми, яких я люблю.

Ми повільно спускаємося сходами в генераторну, наші кроки лунко розносяться у величезному відкритому просторі.

За один проліт від підлоги Даніела каже:

— Унизу хтось є.

Я завмираю.

Я вдивляюсь униз, у темряву, і в мене пересихає в роті.

Я бачу, як якийсь чоловік устає з того місця на підлозі, де він сидів.

Поряд із ним — ще один.

І ще.

Уся темрява між останнім генератором і кубом, забита моїми версіями, які зводяться на ноги.

Чорт.