Розділ тринадцятий

Я встаю, товчуся між унітазом і ліжком, але тут не надто розженешся, у цій камері два на два з половиною метри. І що більше я ходжу туди-сюди, то тіснішою здається камера, і ось уже я відчуваю, як напад клаустрофобії стискає мені груди.

Мені спирає дихання.

Нарешті я підходжу до крихітного вічка у дверях на рівні очей.

Виглядаю крізь нього в стерильно-білий коридор.

Жіночий плач в одній із сусідніх камер лунко відбивається від шлакобетонних стін.

У ньому чується така безнадія.

Цікаво, чи це та сама жінка, яку я бачив у відділі реєстрації?

Повз мою камеру проходить охоронець, тримаючи іншого ув’язненого за руку вище ліктя.

Повертаюся до ліжка, скручують клубком під ковдрою, втуплююся в стіну й намагаюся не думати, та марно.

Мені здається, що минуло вже кілька годин.

Чого ж вона так довго?

У мене є тільки одне пояснення.

Щось сталося.

Вона не приїде.

Двері до моєї камери відчиняються з металевим грюкотом, від чого мій пульс наче з цепу зривається.

Я сідаю.

На порозі з’являється охоронець з дитячим обличчям і каже:

— Ви можете йти додому, містере Дессен. Ваша дружина внесла за вас заставу.

Він знову веде мене у відділ реєстрації, де я підписую якісь папери, які навіть не читаю.

Мені віддають черевики й проводять через кілька коридорів.