Розділ одинадцятий

— Навіщо?

— Роби те, що тобі кажуть.

Я встаю.

Вона розстібає мою куртку й допомагає мені витягти руки з рукавів. Потім штовхає мене, щоб я ліг, і стає на коліна.

Розшнуровує мої черевики.

Стягає їх із моїх ніг і жбурляє в куток.

Я кажу:

— Уперше за весь цей час, я, здається, розумію, як той Джейсон, якого ти знаєш, міг зробити це зі мною. Мені спали на думку такі ж дурнуваті думки.

— Наш розум не розрахований, щоб таке витримувати. Дивитися на всі оті версії своєї дружини — у мене це просто в голові не вкладається.

— Він, мабуть, тижнями слідкував за мною. На роботі. На наших романтичних вечірках із Даніелою. Він, очевидно, сидів на тій самій лавці, і спостерігав ночами, що там у нас відбувається в будинку, уявляючи себе на моєму місці. І ти знаєш, до чого я дійшов сьогодні ввечері?

— До чого? — вона з острахом чекає відповіді.

— Я прикинув, що вони, мабуть, тримають запасний ключ там, де й ми. Пішов раніше з кінотеатру. Я збирався знайти ключ і пробратися в будинок. Хотів сховатися в якій-небудь шафі й спостерігати за їхнім життям. Дивитися, як вони сплять. Я знаю, це божевілля. І я знаю, що твій Джейсон, очевидно, не раз побував у нашому домі, перш ніж того вечора нарешті наважився вкрасти моє життя.

— Але ж ти цього не зробив?

— Ні.

— Бо ти порядна людина.

— Зараз я не почуваюся дуже порядним.

Я падаю на матрац і втуплююсь у стелю цього готельного номера, який, так чи інакше, став нашою домівкою поза межами куба.

Аманда вкладається на ліжко біля мене.

— Це не працює, Джейсоне.

— Ти про що?